Притча про нових Маккавеїв. Валерій Гаєвський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ підносить угору руки й починає виголошувати заклинання, просячи у Перкуна допомоги Великому князеві і його підданим.

      – Ши-и-у! Ши-иу! Ши-иу! – гортанно допомагають йому інші жерці.

      Священний вогонь сягає вже близько двох саженів; тихо й повільно він піднімається угору, і усі починають розуміти: сьогоднішні жертви – недаремні. Наразі перед Лиздейкою постає незвичайної краси весталка; Криве-Кривейто здогадується, що це дух у її образі вийшов із живого вогню, але вілкатс, обов’язком якого є охороняти Лиздейку, думає інакше. Він стрімким вовчим кидком долає відстань між убивцею й пустою капелою,[48] де хоронився від цікавих очей, й по-вовчому точно відрубує коротким мечем ніжну рученьку вродливиці із затиснутим у ній тоненьким стилетом. Так само спритно він відтягує волаючу від болю і невдачі убивцю у потайні дверцята за вівтарем, і попервах не усі у храмі, -навіть Криве-Кривейто, усвідомлюють: що ж таке сталося?

      …Вже після безнадійного допиту невдахи-весталки, (вона окрім проклять нічого не зронила із запечених вуст).

      Великий князь Литовський провідає вранці Верховного жерця Лиздейку і той, змушуючи ворушити власний язик, з великими труднощами не вимовить; а простогне:

      – Ві-і…! Ві…! Вілкатсів, княже, збережи. Нашу віру вони не врятують, а державу зможуть…

      РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

      КРАКІВ. ЛЮТИЙ, 1410

      Його будні стали тепер істинно королівськими – неймовірно обтяжені й просякнуті важезним тривожним передпочуттям невідворотної війни, її смертельним духом, який був так до вподоби напівп’яній шляхті, й водночас незрівнянно солодкі від усвідомлення його міцної, ніким не заперечуваної, визнаної усіма не лише у королівстві, а й за його межами влади. Вже не відчував він себе, як колись у обложеному хрестоносцями Вільнюсі, мандрівником на вічно небезпечних шляхах плоті і духу, й тим паче не гостем на бенкеті свого життя, як це велося одразу після його коронації у Вавельському Кафедральному соборі. Нав’язане йому колишніми богами зло, що товстою тінню лежало на його житті, нарешті відступилося від нього (принаймні за межі королівства), відкривши для нього найважливішу небесну простоту – простоту владного обов’язку.

      У накинутій поверх кабату з лосиної шкіри соболиній шубі (прислав у дарунок одразу після перемовин у Новогрудці[49] мудрагель Вітовт) польський король Владислав ІІ Ягелло котить Казимеж[50] у супроводі кінної охорони й відчуває себе переможцем – і над обставинами, і над підступним двоюрідним братиком й навіть якоюсь мірою над Казиміром Великим. Над останнім він узяв гору не лише тому, що коронні пани майже змусили колишнього язичника одружитися на його онучці;[51] перемогу у їх заочному королівському турнірі присудив Ягелло Авіньйонський Папа,[52] дозволивши відкрити у його Collegiym Maius[53] теологічний факультет. Та й ось ця вишукана будівля з червоної цегли, підперта могутніми СКАЧАТЬ