Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк страница 33
Название: Час жити і Час помирати
Автор: Еріх Марія Ремарк
Издательство: ДП с иностранными инвестициями ""Книжный Клуб ""Клуб Семейного Досуга""
Жанр: Книги о войне
isbn: 978-966-14-9125-9, 978-966-14-9580-6, 978-966-14-9584-4, 978-966-14-9583-7, 978-966-14-9582-0, 978-966-14-9581-3
isbn:
– Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає. – Службовка поглянула на нього і всміхнулась. – Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?
Гребер не відходив.
– А де ще можна спитати?
Жінка поправила червоний бант у волоссі.
– У довідковому бюро. Хто на черзі?
Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.
Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього й промовив:
– Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.
– Чому?
– Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.
– А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?
Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.
– Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?
Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні з втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?
– Ваша правда, – промовив Гребер і відвернувся.
Розпитуючи людей, він нарешті знайшов довідкове бюро. Воно містилося в протилежному крилі ратуші, де стояв запах плісняви та згарища. Прочекавши довго, він потрапив до якоїсь нервової жінки в пенсне.
– Мені нічого не відомо! – одразу ж зарепетувала вона. – Тут сам чорт ногу зламає. Усі картки перемішались. Частина з них згоріла, а решту залили водою оті телепні з пожежної команди.
– Чому ж ви не сховали папери в безпечне місце? – запитав унтер-офіцер, що стояв поряд із Гребером.
– У безпечне місце? А де воно, те безпечне місце? Може, вам це відомо? Тут не магістрат. Скаржтеся там!
Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.
– Усе пропало! Усе довідкове бюро! Що ж тепер буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!
– Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? – Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. – Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.
Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам’ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.
– От паскудство, – вилаявся унтер-офіцер. – Ти кого розшукуєш?
– Батьків.
– А я СКАЧАТЬ