Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Гребер знетямлено дивився крізь парадні двері. Він бачив початок східців і намагався відшукати номер будинку. У цей час до нього підійшов черговий протиповітряної оборони.

      – Що ви тут робите?

      – Це вісімнадцятий номер? Де вісімнадцятий?

      – Вісімнадцятий? – Черговий поправив каску на голові. – Де вісімнадцятий? Ви хотіли сказати, де був вісімнадцятий?

      – Що?

      – Звичайно. Ви що, осліпли?

      – Це не вісімнадцятий?

      – Це був не вісімнадцятий! Був! Тепер його більше немає. У наш час слово «був» стало паролем.

      Гребер схопив чергового за вилоги мундира.

      – Послухайте, ви, – сказав він, шаленіючи, – я тут не для того, аби слухати ваші дотепи. Де вісімнадцятий?

      Черговий витріщив на нього очі.

      – Ану, пустіть мене негайно, а то я викличу поліцію. Вам тут нема чого шукати. У цьому районі провадяться очисні роботи. Вас заарештують.

      – Мене не заарештують. Я приїхав з фронту.

      – Яка важниця! Ви гадаєте, що тут не фронт?

      Гребер відпустив чоловіка.

      – Я мешкаю у вісімнадцятому, – сказав він. – Гакенштрасе, вісімнадцять. Тут живуть мої батьки…

      – На цій вулиці більше ніхто не живе.

      – Ніхто?

      – Ніхто. Мені це добре відомо. Я теж тут жив. – Черговий раптом вишкірив зуби. – Жив! Жив! – закричав він. – За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… – Він показав на будинок, біля якого вони стояли. – Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає рації, – кажуть рятувальні команди. – Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. – Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. – Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш доти, доки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! – Він сплюнув. – Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.

      Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, – думав він. – Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина ціла, вона в безпеці, вона…»

      Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.

      Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.

      – Це вісімнадцятий номер?

      – Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?

      – Я шукаю своїх батьків. СКАЧАТЬ