Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула й придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.

      Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними. Побачив темне волосся. Його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані та незвичайні.

      Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.

      – Коли був наліт? – запитав Гребер після того, як його підмінили.

      – Учора вночі.

      Гребер глянув на свої руки. У цьому примарному світлі вони здавалися чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.

      – Гей, солдате, – гукнув хтось за спиною.

      Гребер обернувся.

      – Це ваш ранець? – запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.

      – Де?

      – Та он. Хтось його схопив.

      Гребер байдуже відвернувся.

      – Він його поцупив, – гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою. – Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.

      Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо й тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.

      З’явився патруль. Два есесівці.

      – Що тут сталося?

      – Нічого, – відповів Гребер, одягаючи ранець.

      Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто й важко.

      – Що ви тут робите? – запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер. – Документи!

      – Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…

      – Солдатську СКАЧАТЬ