Тигролови. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ солонці для пантовки… От скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка – встрелю поблизу десь яку пару – та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали – нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!.. Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: «Грицьку! Грицьку!» Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась – смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала – другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, – і всторч на ведмедя!.. Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочили та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи – а під ним хлопець – і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова – цілі, а мертвий…

      Ну, потім ми забрали всіх – ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). «Е, – кажуть, – пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде». А вдома є чим рятувати в них.

      Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: «Це, – кажуть, – наш! Наш, – кажуть. – Бо говорить по-нашому». І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…

      – Тепер розумію…

      – От і ведмежа привезли… Тобі на забавку, – закінчила глузливо.

      Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.

      – Стривай, – спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. – А це що таке?

      – Як що? Це ми з кішкою, – промовила байдуже.

      – А чого це ви з кішкою?

      – Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…

      Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте відоме всюди фотокіно.

      – Як же це вам пощастило? І чого це ти тут?

      Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, – насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!

      – Як же це вам пощастило? СКАЧАТЬ