Тигролови. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ великому дерев’яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю… Пахне васильками… У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері… За нею бистроока дівчина виступає, мов горлиця… Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок…

      Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, – останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім, мисливськім одязі… Так, то був чоловік, юнак…

      Григорій розплющує очі – перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато:

      – Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось…

      Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько:

      – Поїдеш у Київ, Грицьку, та той… Іди лишень сідлай коні.

      – Де це я?! – аж скрикнув Григорій, нагло зводячись.

      – Заспокойся, ляж, Бог з тобою! – це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку: – Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, нівроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.

      Старий:

      – Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут із смертю воює – і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва – це ж тут недалечко, – там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.

      – Де це я? – прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.

      – Та в нас же, в нас дома, сину…

      На стіні рясно карток – дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.

      – Який… Який це район?

      – Та Київський же, – це дівчина. І так вона сказала те «Київський», проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, – в них і радість, і жах.

      А батько:

      – Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?…

      – Ні-ні!.. – злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: – Ні-ні! – В пам’яті зринула Лук’янівська в’язниця… Київське ОГПУ – НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?… Ні-ні! Він поривається йти: – Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…

      Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.

      «Змилив!»

      Стара перехрестилась нишком і шепотіла з сльозою:

      – Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!..

      «Тікати! Тікати!» – поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:

      – А далеко до міста?

      Батько:

      – Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки?

      «Сказати чи не сказати?»

      – Я?… СКАЧАТЬ