Місце для дракона. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?

      Минуло близько семи десятків років – час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще пам’ятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.

      Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся – на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.

      Так ось чого метався той заєць. Ні, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик намагався пояснити, що відлітати не можна, бо загубилася дитина. Але ті не зрозуміли. Як виявилося, на щастя.

      Біліли розсипані пакети – мальви, соняшник, калина…

      Я зібрав їх і поскладав у наплічник.

      Все.

      Що я можу ще зробити?

      Зайченя довірливо пішло до мене на руки, його тепле налякане тільце пригорнулося до мене. Я підібрав наплічника і покинув долину.

18

      Вже прокинулись хутори, і коли я вийшов нагору, то почув кукурікання півнів, валування собак та чмихання моторів.

      Восьма година. Все спокійно.

      Ця долина настільки глибока і віддалена від хуторів, що ні вибуху, ні сліпучого спалаху вогню ніхто й не помітив. Чорна широка вирва залишилась на місці, де стояла літаюча тарілка, а її розметані рештки згоріли дощенту.

      Хто повірить у мою розповідь?

      Каленикові записки для всіх інших – це лише здивачілість старої людини.

      Єдиний, крім мене, свідок трагедії – маленький сіренький клубочок, який не заговорить ніколи. Він тулиться до моїх грудей і час од часу зазирає в очі. Гадає, мабуть, що я із тих, хто здатен обстояти правду або принаймні від неї не відступитися.

      Але я не такий.

      Я звичайний.

19

      – Що сталося?!

      Вона злякана моїм виглядом.

      – Там у долині Каленик підірвався на міні.

      – Що?! Коли?!

      – Вночі, напевно. Піди до них… скажи…

      – Боже мій!

      Христя на ходу вбирає куртку і вибігає з хати. Я втомлено падаю на ослін, не випускаючи з рук зайченяти.

      – Тату! Тату! Ти приніс мені зайчика?!

      Андрійко скаче від радощів, я не втримуюсь і крізь сльози всміхаюсь.

      – Ой! Це той самий зайчик!

      Він бере його на руки, цілує і пестить.

      – Тату, СКАЧАТЬ