Москва 2042. Володимир Войнович

Чтение книги онлайн.

      Тепер і ми замовили по масу. Замовляв Букашев. Я завважив, що він говорить німецькою хоча й з акцентом, але без помилок. Офіціант був у коротких шкіряних баварських штанах із застібками під коліньми. Вислухавши Букашева, він вигукнув «Яволь!» – і побіг виконувати замовлення, а Букашев порозпитував про моє тутешнє життя: як я тут освоївся, з ким спілкуюся й чи говорю по-німецьки. Я сказав, що моя німецька гірша, ніж його, але на побутові теми сяк-так спілкуюся. З тією самою усмішкою Букашев зауважив, що якою б недосяжною була для мене німецька мова, вона все ж не складніша за якутську, яку за іншого повороту долі мені довелося б освоювати. І навіть натякнув, що у вирішенні моєї долі і йому довелося взяти деяку участь, і саме він був проти «якутського» варіанта.

      – Інші були «за»? – запитав я.

      – Не всі, але дехто був.

      – А ти чому був проти?

      – Я мав три причини, друже, – відповів він незворушно. – По-перше, я, якщо ти пам’ятаєш, замолоду прагнув творити добро в межах розумного. По-друге, у мене до тебе є певні сентиментальні почуття. А по-третє, мені, чесно кажучи, подобається, як ти пишеш. Я певен, що попри всі дурниці, яких ти наробив, було б прикро використовувати твій талант на лісоповалі.

      Тут-таки він став мене переконувати (і, як мені здалося, цілком щиро), щоб я не втрачав часу, а писав.

      – Для кого ж бо писати? – запитав я. – Із моїм читачем ви мене розлучили.

      – Та не треба перебільшувати, – сказав він. – Частково розлучили, частково не розлучили. Країна у нас велика, кордони довгі, народу їздить до біса, за всіма, хто що везе, не встежиш. Я сам, між іншим, книжок твоїх, щоб не збрехати, штук п’ятдесят-шістдесят провіз. Та й цього разу кілька з собою прихоплю.

      – Чудні ви, більшовики, люди, – сказав я. – Самі письменників цькуєте, самі проганяєте, потім самі ж їхні книги возите контрабандою. Хіба це не ідіотизм?

      – Ідіотизм, – погодився охоче Букашев. – Щирісінький ідіотизм. Але нічого вдіяти не можна. Система, розумієш, ідіотська.

      Я поглянув на нього з подивом.

      – То ти також розумієш, що система ідіотська?

      – А що? – сказав він. – Що тебе дивує? Система ідіотська, і я їй служу, але сам я не зобов’язаний бути ідіотом. Та й інші не ідіоти. Усі все розуміють, але нічого вдіяти не можуть.

      – Дивно, – сказав я. – Якщо ви все розумієте, чому б вам не спробувати якось змінити становище? Влада ж бо у ваших руках.

      – Влада-то в руках. Та от як нею скористатися? Ну от уяви собі, припустимо, тобі дали її, цю владу. Що б ти з нею робив?

      – У-у! – заволав я так, що офіціант, який саме проходив повз нас із дюжиною гальб, покосував на мене злякано. – Та якби мені ця влада дісталася хоча б на тиждень, я перш за все розігнав би до біса всю вашу партію.

      – Це зрозуміло, – сказав Букашев, моїм блюзнірством анітрохи не обурившись. – Ну, розігнав би, а далі що?

      – Не знаю, що далі, – сказав я. – І навіть знати не дуже хочу. СКАЧАТЬ