На розпутті. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

      – Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?

      – Авжеж! А хіба ти дядька – ні?

      – Ні!

      Хлопці змовкли.

      – Яка в тебе книга? – спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.

      – Іди подивись!

      Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.

      – А як тебе звуть? – несподівано спитавсь він у чорнявого.

      – Демидом.

      – Де-е-ми-дом… – протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордія.

      – А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть? – спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.

      – Мене? Мене звуть – Гордієм! – Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще – з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.

      Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був «Шлях до Північного бігуна» Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.

      Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора, – аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.

      – Але ти без мене не читай, – чуєш, – не читай! – казав він Демидові. – Я завтра знов прийду.

      – Добре, – відмовив Демид, – приходь!

      Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.

      Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова[2] постать стояла мов жива перед ним.

      – Якби я мав три мільйони, – скрикнув Гордій, – я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!

      Демид похитав головою.

      – А ти думаєш – ні? – спитавсь Гордій задерикувато.

      – Важко, – відмовив Демид.

      – Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!

      І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.

      – Гордію, бджоли покусають, – не лякай їх! – казав Демид.

      Але Гордій на те не зважав, – він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.

      Він СКАЧАТЬ