Твердиня. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

      IX

      17 березня 2012 року, 07:59 (UTC+1)

      Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:

      – Лео, прийом!

      – Кажи бігом, бо я вже йду. – У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: якщо пропустить pendeltåg,[52] який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.

      – Збирай на завтра пацанів! – гукнув згори Семен.

      – О’кей. А для чого?

      – Поговоримо про Паїтіті.

      Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробігли мурашки.

      – Що ти сказав?

      – Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою.

      Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

      – Ти хочеш… – Він не договорив.

      – Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.

      X

      18 березня 2012 року, 15:18 (UTC+1)

      – Лео! Ле-е-о! – гукав Ґрем, грюкаючи у двері. – Семе! Се-е-м! – Тиша. – Де ви, чорт забирай?

      За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW»[53] і сирними кульками «Estrella».[54] Горішків не брали, бо Семен з дитинства страждав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припинив дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.

      Грюк! Грюк! Грюк!

      – Позасинали чи що?!

      Погода справді була «сонною»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

      Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми:

      – Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.

      Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

      – Чого так довго? Де Лео? – забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: – Семе, що з тобою?

      Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше – з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: СКАЧАТЬ