Твердиня. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

      – Дякую, Лео! Удачі тобі! – Гена підвівся, надягнув курку, зробив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. – Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! – Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

      – Не парся. – Левко взяв банкноту і підсунув назад до Джоніка. – Я заплачу.

      Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, витягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти – це ж як дві маленькі чорні діри…

      Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.

      II

      13 березня 2012, 22:42 (UTC+2)

      Левко запустив Skype. Дочекався, коли програма завантажиться, і двічі клацнув мишею по піктограмі користувача Simeon.

      Насправді таким вигадливим іменем підписався Семен Твардовський – по-простому Сьома, – одногрупник Левка, єдиний, крім нього, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився і зростав у Омську. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять, його батько (на той час доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу в Омському державному університеті ім. Ф. М. Достоєвського) отримав запрошення і виїхав на роботу до Факультету наук у Universitе́ Paris-Sud.[24] За два місяці сім’я Твардовських перебралася до Франції. До моменту вступу в КТН Сьома мав французький паспорт (тобто був повноправним громадянином ЄС), у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.

      Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання і приглушене шипіння: Skype налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому виплило опецькувате обличчя Семена: правильний овал з трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу і світле, типово російське волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець посміхався.

      – Сьомо, здоров! – гукнув Левко.

      На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.

      – О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди – Лєв Толстой у прямому ефірі!

      – Хе-е!

      – Як ти там?

      – Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти. – Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.

      – От паразит, – витягнув губи Сьома. – Ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він кидається фразами «не можу більше їсти»! – Незважаючи на те що і Лео, і Семен отримували стипендію тисячу двісті євро на місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоб заощадити грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії й Німеччині. – Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?

      – Та СКАЧАТЬ