Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності. Олег Криштопа

Чтение книги онлайн.

      Рік 1654-й. Богдан Хмельницький у боротьбі проти Речі Посполитої бере в союзники московського царя Олексія Романова. Вирішує, що це менше із зол. Цар одразу зазіхає і на Київську церкву. Митрополит Сильвестр Косів категорично проти: не вірить православним сусідам настільки, що навіть не з’являється на так звану Переяславську раду.

      «Московський політично-церковний центр так мислив, і, в принципі, це логічно. Якщо це сфера нашого політичного впливу, то це має бути і сфера церковного впливу. Це було логічно, що якщо Москва хоче в середині XVII століття включити українські землі до свого складу, то і встановити церковну владу», – Володимир Бурега.

      Після смерті Хмельницького в Україні починається період так званої Руїни – взаємного поборювання про- та антимосковських гетьманів. Москва скористалася цим на всіх фронтах, у тому числі на церковному. Делегація царя їде до Туреччини – по українську Церкву.

      «Політичний чинник та матеріальний чинник зіграли свою роль. Іде московсько-польська війна. З іншого боку, є Османська імперія, є уряд, який зацікавлений, щоб війна тривала і далі. Турецький уряд натиснув на константинопольський патріархат, і Діонісій погодився передати Київську митрополію під Москву. З іншого боку, збереглися документи, що за це Діонісій отримав. А отримав він непогану платню», – Володимир Бурега.

      Патріарх Константинопольський фактично продав Київську митрополію Москві за хабар – соболині шкірки та двісті червонців. Турецький уряд, який пішов на поступки московським послам, теж був чимало спантеличений: щойно ті поїхали з грамотами, прийшла звістка про мир між московитами й Польщею, що загрожувало вже османам. Діонісія усунули за продаж Київської церкви.

      Володимир Бурега пригадує: «У 2008 році, коли Київ відвідав патріарх Варфоломій, виступаючи на Софіївському майдані, він прямо сказав, що у 1686 році сталася анексія Київської митрополії Московським патріархатом. Він назвав це анексією, тобто незаконним захопленням».

      «Сегодня мы видим, что Украина находится в сложном положении – и экономическом, и социальном, и политическом… И если мы действительно говорим, что это братский народ и братская страна, то мы и должны поступить, как близкие родственники», – Володимир Путін, 2013 рік.

      Ці ж слова – про братерські український, російський і білоруський народи – постійно повторювала кремлівська пропаганда впродовж ХХ і навіть ХХІ століть. Утім, на початку 2014-го, відсилаючи в Україну найманців та озброєння, Путін про братерство мовчав. Як мовчав, і коли український кордон перейшли регулярні частини окупаційної російської армії.