Біле ікло. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

      – Генрі, мені здається, – сказав Білл.

      – Що?

      – Мені здається, це я її палицею відлупцював.

      – Не маю у цьому жодного сумніву, – відповів Генрі.

      – І треба сказати, – продовжував Білл, – те, що ця тварина впевнено підходить до вогнища, викликає підозри.

      – Очевидно, що їй відомо більше, аніж звичайній дикій вовчиці, – погодився Генрі. – Вовк, котрий розуміє, коли прийти до собак, щоб його нагодували, видко робив так не раз.

      – У старого Віллена був собака, який втік разом з вовками, – розмірковував вголос Білл. – Я мав би здогадатися. Я застрелив його, коли натрапив на зграю вовків на лосиному пасовищі, поблизу Літл-Стік. І старий Віллен плакав, наче дитя. Він тоді сказав, що не бачив його три роки. Весь цей час Бен жив з вовками.

      – Я гадаю, що в твоєму припущенні є сенс, Білле. Це не вовк, а собака і він їв рибу з рук людини багато разів.

      – І якщо трапиться нагода, я його пристрелю, – заявив Білл. – Ми не можемо дозволити собі втратити ще одного собаку.

      – Але ж у тебе всього три набої. – відказав Генрі.

      – Я дочекаюсь слушної нагоди, – сказав Білл.

      Вранці Генрі розпалив багаття і приготував сніданок, слухаючи як хропить його товариш.

      – Ти так міцно спав, – розбуркуючи його до сніданку, сказав Генрі. – Не хотілося тебе будити.

      Білл сонно заходився їсти. Помітивши, що в його кухлі немає кави, він заметушився у пошуках кавника. Але кавник стояв біля Генрі і йому було не дістати до нього рукою.

      – Ей, Генрі, – м’яко докорив йому Білл, – ти нічого не забув?

      Генрі акуратно озирнувся навколо і похитав головою. Білл підійняв свій пустий кухоль.

      – Кави ти не отримаєш, – заявив Генрі.

      – Невже закінчилася? – занепокоївся Білл.

      – Ні.

      – Думаєш, вона шкодить моєму шлунку?

      – Ні.

      Обличчя Білла почервоніло від гніву.

      – Тоді будь ласкавий поясни, в чому справа і не дратуй мене, – сказав він.

      – Спенкер зник, – відповів Генрі.

      Білл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливістю долі і не підіймаючись з місця, перерахував собак.

      – Як це сталося? – сухо спитав він.

      Генрі знизав плечима.

      – Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремінь. Сам він цього точно не зміг би зробити.

      – Шолудивець, – протянув понуро Білл, стримуючи гнів, що кипів у нього всередині. – Свій ремінь перегризти не зміг, так перегриз ремінь Спенкера.

      – Що ж, у будь-якому разі неприємності Спенкера скінчились. Я думаю, що до цього часу він уже перетравився та підскакує у череві двадцятьох вовків по околиці, – пролунала з вуст Генрі епітафія останньому зниклому псу.

      – Випий кави, Білл.

      Та СКАЧАТЬ