Шлях меча. Генри Лайон Олди

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рука народжувалася в мене на очах. Із ювелірною точністю коваль підганяв шарнірні зчленування, необхідні для майбутніх пальців і зап’ястя, і я лише дивувався, як однаково акуратно він міг працювати кувалдою й легеньким молоточком.

      Це справді був Майстер.

      І весь цей час древня рукавичка, сплетена зі сталевих кілець із пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; і рівно горіли чотири тонкі свічки й один каганець.

      Рукавичка чекала. Чекала свого часу.

      І дочекалася.

      …Коблан дістав із горна вже готову, загартовану й відпущену, що аж пашить жаром, руку і дбайливо опустив її – ні, не у воду.

      В олію.

      Із шипінням рука занурилася в цю купіль; здійнялася хмара густої, з різким запахом, пари. І коли рука вийшла назовні – вона тьмяно полискувала, і краплі гарячої олії стікали з неї, як краплі… краплі крові!

      Кістяк.

      Рука без шкіри.

      Мені стало холодно. У кузні, біля палаючого горна.

      Ми з Кобланом стали з двох боків над рукавичкою, кільчастою шкірою, що відображала колихкий вогонь свічок. Ми стояли один навпроти одного: він – із залізною рукою, що стікала олією, у своїх залізних лапах, я – з оголеним Єдинорогом у лівій, помітно зміцнілій останнім часом руці.

      Потім Коблан простягнув уперед металевий кістяк руки, я перехопив меч за клинок – і блискучі пальці торкнулися руків’я протягненого мною Єдинорога. Майстер притримав меч другою рукою, і моя власна долоня лягла зверху, стуляючи штучні пальці на руків’і меча.

      Краплі олії зривалися вниз і важко падали на рукавицю, що чекала своєї черги.

      Було тихо, лише гуділо полум’я в горні. Підмайстри стали за нашими спинами, торкаючись вузлуватих мотузок; підмайстри були такі ж мовчазно врочисті й серйозні, як і ми.

      І пролунав голос Коблана Залізнолапого, дивного коваля – немов ще одне полум’я гуділо в новому горні…

      Клянусь я днем початку світу,

      клянусь я днем його кінця,

      Клянусь я пам’яттю Муніра,

      божественного коваля,

      Клянусь землею й синім небом,

      клянуся водою й теплим хлібом,

      Клянусь я невимовленим ще я,

      останнім іменем Творця,

      Клянусь…

      …Коблан ще говорив, але я погано розбирав, що саме, а коли луна його голосу затихла під склепінням кузні, я заледве розтиснув металеві пальці й повернув меч на його гак. Потім ми з Кобланом одночасно торкнулися кільчастої рукавиці, трохи потримали руки, і коваль дбайливо витягнув рукавицю з чотирикутника свічок погасивши по дорозі каганця.

      Починалась остання стадія. Я вже знав, що мало натягнути рукавичку, як шкіру на кістяк, – пальці й шкіра повинні стати нероздільним цілим.

      І знову стукав молот, горів горн, плювався червоними іскрами розпечений метал, сичала олія, горіли свічки – цього разу вже навколо ковадла. Я бачив, що Кобланові незручно працювати, увесь СКАЧАТЬ