Син. Ю Несбьо

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на червоний будинок – їхній, якраз навпроти порожнього жовтого на іншому боці вулиці, всередині якого він щойно побував.

      – То чого ти його не погукаєш?

      Здоровило вже сидів на велосипеді Маркуса, перевіряючи, чи зручно буде їхати. Він насупився, бо переднє колесо вихляло – недостатньо повітря в шинах.

      – Тату! – крикнув Маркус і тут-таки сам відчув, як невпевнено і фальшиво пролунав його вигук.

      Пацани вибухнули сміхом. Другий сів на багажник, і Маркус побачив, як гумові шини почали сповзати з обода.

      – Я не думаю, що в тебе є батько, – сказав другий пацан і сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалі!

      – Я тисну, дак ти ж тримаєш!

      – Я не тримаю.

      Всі троє обернулись.

      Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Він підняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’їхали вперед. Незграбно зіскочивши з рами, вони витріщились на дядька.

      – Що ви, в біса, коїте?! – огризнувся на нього більший пацан.

      Дядько нічого не відповів, а лише дивився на нього. Маркус помітив його дивну стрижку – логотип Армії спасіння на футболці і шрами на передпліччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, ніби він чує спів птахів цілого Берґа. Тепер двоє старших пацанів теж зауважили шрами цього чоловіка.

      – Ми хотіли просто позичити в нього, покататись…

      Голос більшого пацана набрав інших інтонацій і наче потоншав.

      – Можете самі його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.

      Дядько й далі дивився на них. Він показав Маркусові жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.

      – Де ви мешкаєте?

      – У Тьосені. А ви… його батько?

      – Чом би й ні? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?

      Пацани кивнули в унісон. Повернулись і, мов за командою, подибали геть.

      Маркус подивився на дядька, який усміхався, дивлячись на нього згори вниз. Він чув, як один з пацанів сказав іншому:

      – Його батько наркоман – ти бачив його руки?

      – Як тебе звати? – запитав чоловік.

      – Маркус, – відповів він.

      – Приємного тобі літа, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, і підійшов до воріт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинків на вулиці: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освіжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходів, що вели до підвалу. Не до парадних дверей, в які часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комівояжери чи Свідки Єгови. Невже він знає про ключі, заховані на сволоку над підвальними дверима, що їх Маркус ніколи не забуває покласти на місце?

      Він отримав відповідь на це запитання, почувши, як відчинились і зачинились підвальні СКАЧАТЬ