Україна-Європа. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вийшли на вулицю, та нас уже не вели попід руки, а на стоянці взагалі пустили вперед. Тьмяне світло ліхтарів лише злегка освітлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутінках межи автівок, але, змірявши оком металеву загорожу, зрозумів, що тікати безглуздо. Тим часом Тенгіз підійшов до авта, хвильку подзвенів ключами, відімкнув салон і багажник і з переможним виглядом подивився на міліцію. Я не вірив своїм очам. По торбах ані знаку. Не вірили очам і міліціонери. Вони запихали голови в салон, матюкались і навіть принюхувалися.

      – Товар був! – кипів від люті рудий. – Шоб я здох. Чуєте запах?

      – Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

      – А по-моєму, мило, – засумнівався рудий.

      – Пердило! – буркнув, випростовуючись, капітан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хріна мені така робота?

      Він повернувся і, втягнувши голову у плечі, посунув у відділок.

      – Нічого, – прохрипів рудий, – ми ще вас підловимо.

      Коля тільки хруснув пальцями і виплюнув недопалок. Коли вони відійшли, Тенгіз затраснув дверцята і сказав:

      – А міг ключик і не підійти.

      – Який ключик?

      – Ось цей. Універсальний. Гарантія – п'ятдесят на п'ятдесят.

      Тут тільки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгіз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Ніколи не відзначаючись уважністю, я і цього разу не помітив особливих відмінностей, кинулися вони в очі щойно.

      – Ну, ти даєш! – вжахнувся я. – А якби ключик підвів?

      – Навіть не хочу думати. П'ятдесят на п'ятдесят.

      – А якби подібної «Волги» не виявилося?

      – Ха! Я ж її відразу помітив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копія! Ну, а в ментярні у нас усе одно іншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звідси. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.

      – А як же дівчата?

      – От чорт! Може, ти їх привезеш до мене? Візьми ось гроші, купите кіру і валіть до мене.

      9

      Ресторан вирував у танці. Дівчата сиділи за столом. Але не самі, а з якимось жевжиком. При моїй появі він покинув їх і пересів за сусідній столик до таких самих дебілів, як і сам.

      – Скільки заробили за цей час?

      – Перестань ці свої жарти? – відмахнулася Наталя. – А де грузин?

      – Чекає нас. Вдома. Він мусив негайно поїхати, хтось там йому повинен телефонувати. Чекає нас у себе.

      – І ти думаєш, ми поїдемо до нього? За кого ти нас маєш?

      – Зозулько, – погладив я її по волоссі, – мені вже ти можеш клюски на вуха не вішати.

      – Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.

      – Львів – велике село. Тут усі всіх знають. А ми так – тільки з видження. – Наталя зміряла мене зневажливим поглядом і цвиркнула: – Та чого там з видження? Приставав колись у трамваї.

      Я розсміявся і, пригорнувши Ірчика, сказав:

      – Ну СКАЧАТЬ