Україна-Європа. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ають обличчя нашої літератури. Напевно, читачі недорахуються кількох важливих для себе імен, зате відкриють нові, раніше ще невідомі.

      У книзі всього один поетичний твір. І він відкриває видання. Киянка Анастасія Дмитрук стала відома всій країні саме на хвилі трагічних подій цього року. За нею – севастополець Платон Беседін з оповіданням «Полюса» про Антимайдан та його мешканців. Такі ж полюси – у повісті Юрія Сороки, але погляд цілком інший. Так вийшло, що і в кінці книги актуальне і злободенне оповідання Андрія Цаплієнка про збитий Боїнг. До книги увійшли уривки з іще не виданих романів Юрія Винничука, Галини Вдовиченко та Андрія Куркова, героями їх стали французи, поляки та литовці. Ми не могли не включити в цю книгу два уривки про міжнаціональні відносини в Буковині та Прикарпатті: трагічний – з роману Марії Матіос та ліричний (але трагічний у романі) – з книги Романа Іваничука «Торговиця».

      І – найнесподіваніше оповідання у книзі – Марини та Сергія Дяченків. «День Виборів». І повсталий з попелу Фенікс – наша Україна.

      Анастасія Дмитрук

      Небо падає!

      Небо падає. Не мовчи,

      мільйони нас, ми спіймаєм.

      Скільки вистачить сил – кричи.

      Нехай кожен у світі знає:

      в Україні страшна біда,

      земля рідна реве від болю.

      Почалася кривава війна,

      Україна стає до бою.

      Україну мою рятуй!

      Хто б не був ти на цьому світі.

      Від падлючих сусідських куль

      в сиру землю лягають діти.

      Світе, милий, допоможи,

      об'єднай свою дужу силу,

      Батьківщину нам збережи!

      Україну навік єдину.

      Небо падає. Не мовчи,

      мільйони нас, ми спіймаєм.

      Скільки вистачить сил – кричи,

      нехай кожен у світі знає.

      © А. Дмитрук, 2014

      Платон Беседин

      Полюса

      Памяти разделенных

      1

      – Eхать так, за спасибо, – вытирает капли пота со лба узкоглазый, похожий на якута Орлов, – это ты не дури! Хотя смотри сам, конечно. Ну, давай, взяли…

      Вцепившись в хромированную сталь ручек, тащим трансформатор по сырому, зябкому коридору, стены которого – в фотографиях сотрудников и деталей, чинных, безжизненных. Для транспортировки существует тележка, но мы ее не нашли, и прем конструкцию на себе, зарабатывая межпозвоночные грыжи. О них так любит напоминать лысый Засоба с татуировкой «Адлер 73» на левом плече.

      Ломит поясницу, и когда мы затаскиваем трансформатор по узкой лестнице вверх, стараясь не задевать стен, усталость от физического напряжения переходит в яростное желание быстрее прекратить эти почти сизифовы муки, и я думаю, что ехать надо: за деньги или без них.

      На перекуре, смоля красный «Бонд» в затхлой подсобке, набираю Вениамина Степановича:

      – Алло, это Межуев… да, он самый…

      Голос в трубке до омерзения энергичный, бодрый, не сочетающийся с плесенью стен и тусклостью люминесцентных ламп:

      – Наконец-то! Решился?

      – Ага.

      Тушу окурок о ребристую банку, приспособленную под пепельницу.

      – Вот и хорошо. Напоминаю, выезд завтра. Сбор у Вечного огня.

      На следующий день ворочаю мысли тяжко, будто мешки. Но на месте сбора почувствовал себя увереннее.

      У автобусов, припаркованных рядом с сердитым зданием администрации, толпятся люди, шарахающиеся от гималайских кедров, под которыми, благодаря щедрым подачкам сердобольных пенсионеров, обитают наглые кошки, чей дух так чудовищно стоек, как бы ни завывал крылатый севастопольский ветер, приносящий с моря запах водорослей и мазута.

      – Межуев! – Вениамин Степанович одет в армейскую форму без нашивок, с георгиевской ленточкой на груди. Огрызком бледно-зеленого карандаша он делает пометки в блокноте «Партии регионов». – Тебе сюда!

      На лоснящемся боку пирожковидного автобуса – красная надпись «El diablo». Люди внутри, и правда, чем-то смахивают на бесят. Они ругаются, суетятся и возбуждают друг в друге страсти.

      – Валера, – протягивает руку бритоголовый парень с голубоватым, словно карандашом чиркнули, шрамом на правом виске. Будет моим соседом. Ладонь у него – вся в наростах и шишках: изнутри – мозоли, снаружи – черные бугорки. Жму, преодолевая брезгливость. – Вместе, значится, за Русь будем!

      – Да, конечно, – жалею, что выбрал это место в автобусе.

      – Американцы, СКАЧАТЬ