Україна-Європа. Антология

Чтение книги онлайн.

      – То ти теж мудак!

      – Я ні. Я принаймні чув про нього.

      – І хто ж це такий?

      – Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв'язки з лягавими.

      – І ти його ніколи не стрічав?

      – З таким краще й не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів «поставив».

      – А де його можна побачити?

      – Він буває в «Інтуристі». Має там свій столик в Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: «Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть».

      – Не зрозумів. У що це я маю вкластися.

      – За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби і відпустять.

      Я різко втратив до нього інтерес.

      – О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенгіз.

      Польське авто спинилося за кілька кроків від нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензин, і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть з Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.

      – Ми беремо усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемось на стоянці позаду оперного.

      Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львів». Коли він повідомив тарганам, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритися і щось там дзявкнула, але її зацитькали ті двоє, що спілкувалися з нами.

      Ми від'їхали услід за поляками. Дорогою я сказав:

      – Може, спинитися десь на узбіччі і закупити товар?

      – Не вийде. Нас пасуть.

      Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський газик.

      – Ті самі? Коли вони встигли?

      – А вони постійно всі заправки об'їжджають. Робота в них така. Ми ж їм не дали відчіпного, от їх і вкурвило.

      – А тепер що?

      – Попробуємо змитися.

      На в'їзді в місто ми різко звернули вліво, тоді як поляки поїхали просто. Потім попетляли вуличками і виїхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але газика не помітив. Та коли ми заїхали на стоянку, де нас уже чекали поляки, раптом з-за рогу вигулькнув і наш знайомий газик. Він неспішно наблизився до стоянки і вичікувально завмер.

      – Ну і що тепер? – ляснув себе по коліні Тенгіз. – Поляки просто уриють і все.

      – Мусимо з ними передомовитись.

      – Як? Навіть не думай до них наближатися.

      Я витяг картку паперу і написав польською, що буду чекати в готелі біля газетного кіоску. Потім вийшов з авта і почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будівлею, з газика її видно не було. Біля будки крутилися діти. Я вибрав одного і спитав, чи він не хоче морозива. Але коли я пояснив йому, що для цього потрібно зробити, він зажадав не одну, а цілих чотири порції.

      – Ви ж хочете, щоб лягаві не бачили, як я передам СКАЧАТЬ