Осінній сезон смертей. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ну, як хочеш… Може, правда по кілька грамів?

      – Шурка запах занюхає, скаже – алкаш. Бувай! Піду я…

      6

      Удома, лежачи нарешті у ванні, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже особу мою, звичайно, перевіряли. Редактор, без сумніву, поцікавився, в чому річ. Йому пояснили…

      Мабуть, він так само пояснив тим мінтам, яким моє прізвище ні про що не говорить: відколи засновано «Міські новини», відділ криміналу тримається на матеріалах Андрія Шкаради. Сам Андрій Шкарада, тобто я, вирізняється з-поміж переважної більшості кримінальних репортерів тим, що продав успадковану від бабці хату в селі Патюти на Чернігівщині й цілеспрямовано витрачав десятки, двадцятки і навіть сотенні зелені купюри з портретами американських президентів на невеличкі премії міліційним операм та іншим людям, які допомагали роздобути інформацію.

      Бабина спадщина швидко скінчилася, але наш відділ криміналу на той час мав стабільні джерела інформації. Тому «Міські новини» могли давати найповнішу інформацію про кримінальне життя Києва. Звичайно, всього ніхто за сто баксів не розповість, ба більше – все не завжди можна друкувати. Та хай там що, а нашим публікаціям довіряли. Тож і надалі я міг сподіватися на допомогу ментів. І навіть мав сяку-таку довіру серед криміналітету. Словом, я став популярним у певних колах кримінальним журналістом, не зміг вчасно зупинитися, загрався, втратив пильність, перестарався. Кілька разів, зловживаючи довірою редактора, підготував аж надто ризиковані публікації. Вже потім, у лікарні, я зрозумів: є такі шпарини в дверях, куди не бажано пхати свого цікавого носа, а коли вже запхав – мовчи собі. Добре, якщо за свою самовпевненість сам платиш…

      Після того як до моєї дружини навідалися ті, чиї інтереси зачепила моя чергова сенсаційна стаття, після того як дві доби вона просиділа гола у вогкому підвалі, немає нічого дивного, що вона пішла від мене без жодного пояснення. Швидко знайшла перспективного іноземця і гайнула якнайдалі від цього всього криміналу.

      Ну, а я… Що я?… Була розмова з шефом. Він усе зрозумів. Перетасував працівників у редакції. І тепер колишній кримінальний репортер пише про відкриття виставок та театральні прем’єри. Зрештою, культура – теж непогано. Тут такі пристрасті – крутіші за блатні розбірки… І по голові митці один одному теж цілком можуть дати. Коротше кажучи, час минув. Усе почало забуватися. До сьогоднішнього ранку.

      Нині ж я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте. Поволі, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій, що відбуваються у студмістечку, де я прожив свого часу п’ять років. Воно бачило все. Будь-які прояви юнацького незрілого божевілля.

      Крім серійного маніяка-вбивці.

      Робоче місце 1

      1

      – Ганьба п’яниці і бешкетникові, – без усмішки привітав мене Володька Ситник – заввідділу культури, мій безпосередній начальник.

      – Уже СКАЧАТЬ