Осінній сезон смертей. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

      – Андрій Миколайович.

      – Рік народження?

      – Сімдесятий.

      – Тисяча дев’ятсот?

      – А ви як думаєте?

      – Відповідати треба повністю.

      – Одна тисяча дев’ятсот сімдесятий рік Божий від Різдва Христового.

      – Місце роботи?

      – Газета «Міські новини».

      – Хто?

      – Що значить – хто?

      – Посада ваша.

      – Кореспондент.

      – Давно там працюєте?

      – Чотири роки…

      – А згідно з документами квартиру винаймаєте лише рік. Де проживали до цього?

      – Яка різниця! Бомжував. То в приятелів тулився, то по гуртожитках…

      – Значить, є різниця, якщо запитують.

      – Гаразд. Займав житлову площу колишньої дружини. Вона жила в свого співмешканця. Коли вони взяли офіційний шлюб, то виселили мене, бо надумали продати квартиру.

      – Де тепер ваша колишня дружина?

      – Півтора року, як живе в Німеччині. У місті Мюнхені. П’є баварське пиво. А що, це важливо?

      – Ваша правда, ми відхилилися від справи. Де ви були одинадцятого і двадцятого серпня?

      – Відпочивав на турбазі в Закарпатті… Я взагалі-то сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

      – Де саме ви відпочивали? Хоч… ми знову відбігаємо від справи. З Наталею Кущенко давно знайомі?

      – А хто це?

      – Я можу показати фотографії й освіжити вашу пам’ять.

      Міліцейський слідчий Величко недбало простяг пачку чорно-білих фотографій, немовби то були не знімки жертви злочину великим планом, а краєвиди пляжу Варадеро.[1] Він звик роздивлятися такі фотокартки, і це зрозуміло. Так само ясно, що він хоче шокувати мене, відразу налякати і вивести з рівноваги своїм професійним цинізмом.

      Він не зважив на одну річ.

      Зрештою, він не міг на це зважити, бо не знав, що до спокійного, білого та пухнастого відділу культури однієї з найпопулярніших київських газет я приписаний більш-менш недавно. І поки одного мокрого листопадового вечора не дістав по голові у власному під’їзді, мав змогу роздивлятися не лише фотографії трупів, а й справжні трупи. Ба більше – сам ледь не став трупом. Навіть довелося одного разу стріляти в людину, рятуючи своє життя. Не люблю я штампованих літературних фраз, але, здається, недалеке минуле, від якого я намагався втекти і сховатися в ошатному пралісі української культури, таки наздоганяє мене.

      Якщо вже не наздогнало.

      Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився з розтуленого рота. Переконую себе, що на фото не може бути зображений хтось із тих, кого я знаю особисто. І поза тим щось знайоме вгадується в цьому профілі… Щось…

      – Чорт!

      – Упізнали?

      – Т-так… Я знаю її… Чорт!

СКАЧАТЬ