Адвокат із Личаківської. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

      Усе довкола і правда справляло на Клима Кошового враження іншого світу.

      Дрожка котилася неквапом. Візник не поспішав, бо того не вимагав пасажир. Спершу їхали вздовж трамвайної колії, і Захар, не повертаючись, говорячи голосно, повідав: донедавна вагони теж тягнули кіньми. Лиш минулого року їх почали переробляти на електричні, бо міська влада захотіла, аби було, як у Відні. Тягнулося це дотепер. Частково трамваї ще рухала кінська упряж, але чим далі, тим частіше випрягали. Нові лінії, котрі прокладалися зараз у заможні райони, вже від самого початку живилися електричним струмом. І схоже, ця пошесть не припиниться.

      – Чому пошесть? – запитав Клим, подавшись уперед, аби візник краще чув, і підніс голос.

      – Та не кричіть ви! – відмахнувся Захар, далі дивлячись перед собою, і збоку могло скластися враження – говорить сам до себе чи бесідує з широким та округлим кінським задом. – Чого валувати на все королівське місто? Я все чую.

      – Та поясни, чому ти так трамваї не любиш. Прогрес же, – і, вирішивши, що простий львівський візник повною мірою відчуває подихи й виклики часу, додав: – Я, наприклад, прихильник прогресу. Електрика…

      – До чого тут електрика? – знову відмахнувся той. – У мене вдома гасова лямпа. Не кажу, що ми з жінкою та дітьми дуже від того потерпаємо. Вулиці треба освітлювати, то так, то вірно. Ліхтарі – правильно, вечорами й ночами по світлих вулицях людей возити вигідніше. Тільки ж світло ліхтарне – воно ж не гуркотить.

      – Все одно не розумію.

      Захар зітхнув.

      – Глядіть, пане. Поки у трамвайні вагони запрягали коней, їхала ця конструкція повільніше. Зате – тихо. Щойно підключили електричну тягу, швидкість збільшилася. Але ж і грюкає по бруківці – Матір Божа! – Він перехрестився вільною рукою, тим більше, що саме минали черговий храм. – Ще буває, іскри з-під коліс як сипонуть! Коні живі, вони попервах боялися, сіпалися. У мого кумпля[21] навіть понесла кобила, з пасажирами в колясці.

      – У кого?

      – Товариша, – охоче пояснив візник. – То в нас так батяри говорять – кумпель. Раз їдете на Личаківську, наслухаєтеся ще. А про пригоду з моїм кумплем газета «Kур’єр Львовскі»[22] потім писала: у колясці сиділи пан інженер із Лодзі, його пані інженерова та двійко діточок, дівчатка восьми й шести літ. Ледь урятували тоді, відбулися переляком, хоча й дуже сильним. Пан інженер сам би пробачив, жінчині переживання теж не сильно переймали. Дітей налякали до півсмерті, менша дівчинка взагалі зомліла. Словом, заплатив би мій кумпель СКАЧАТЬ