Адвокат із Личаківської. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

      – На себе! У мою голову таке б мало вступити! Бо потрусити президента міста – це ж свята справа, хіба ні? Словом, за якийсь час приносить той пан Геник моєму колєзі свіже число тієї ж самої газети, «Кур’єр Львовскі». Розгортає й показує. Там знову про нього написано, але вже без карикатури. Громадянин такий-то домігся, аби магістрат визнали винним у тому, що родина пана інженера з Лодзі пережила прикрі моменти і зазнала збитків. Бо трамвай налякав кобилу, запряжену в дрожку, у якій вони їхали у своїх справах на іменини до родича. Також відшкодування належить власнику кобили й дрожки. Бо той зазнав не менших збитків. Знаєте, що я ще вам скажу? Перед тим вступив до мого товариша додому сам пан редактор «Кур’єра». Приніс йому аж сто корон, тільки б чоловік не слухав свого адвоката й не позивався потім ще й до газети за образливий малюнок. Виграв би більше. Між іншим, пан адвокат, як про те дізнався, дуже гнівався. Виявляється, таки збирався труснути в суді ще й пана редактора, бо добре справа пішла, вирішив ся не зупиняти.

      Тут балакучий Захар Гнатишин порівнявся з екіпажем, що їхав тією ж вулицею в протилежний бік, і відволікся, привітавши знайомого візника голосним: «Сервус!», піднявши при цьому капелюха. У відповідь почув: «Честь!», і товариші на козлах розкланялися один одному.

      Поки тривав короткий обмін люб’язностями, Клим наново прокрутив у голові почуте.

      Зі своєї, хай не такої вже великої, адвокатської практики не міг пригадати випадку, коли б можна було дійсно виграти позов проти міської влади чи судитися із самим генерал-губернатором Києва. Більше того – не знаходив нічого схожого у справах старших колег. Здається, жоден київський адвокат не став би на такий завідомо програшний шлях. Чого там – бери вище: у Харкові, Москві, самому Санкт-Петербурзі такі процеси навряд чи можливі. Інакше газети давно б уже написали про подібні юридичні прецеденти.

      Виглядає, тут, у Львові, справді все інакше. Практикувати буде непросто. Хоч Кошовий і не сподівався, що піде легко, та аж зараз прийшло остаточне розуміння: скільки б часу він у місті не затримався, довго чи коротко, доведеться звикати до нових правил. Аби хоч наново вчитися не відправили. Бо доведеться, як не те, мести вулиці. Чи хоча б податися у візники. Захар як українець може скласти протекцію.

      Між тим, той повів далі, явно загнуздавши улюбленого коника:

      – Отже, шановний пане, подібних випадків у нас вистачає.

      – Позовів до магістрату?

      – Наляканих коней! І якби ж то тільки коней! Поки не проклали колій, місто спало тихо. Передмістя й нині не скаржиться. А ось там, де живуть заможні люди, спокою нема. Трамваї починають ходити рано, гуркотять і дзеленчать. Зимою ще можна щільно вікна зачинити, та й то не завжди допомагає. А коли літо й так пече, чого за Львовом узагалі-то не водиться, бо дощі для цієї пори року тут нормально… Словом, трамваї заважають спати. Панство ж у нас таке, як і у вас, і кругом, – любить довго поніжитися в ліжках. Для них ранок пізно починається. А тут – грюкіт під вікнами щодня, СКАЧАТЬ