Название: Маруся
Автор: Василь Шкляр
Жанр: Историческая литература
isbn: 978-966-14-7838-0, 978-966-14-7992-9
isbn:
Комендант Вібе через перекладача пояснив, що той накивав п’ятами і, ніби не довіряючи своєму тлумачеві, пробіг пальцями правої руки по долоні лівої – показав на мигах, як кивають п’ятами. Олекса йому повірив. І потім не міг собі пробачити, що не перекинув німецьку комендатуру догори дном – наступного дня він дізнався, що «дурний пан» схитрував точнісінько так, як і гетьман Скоропадський. Перевдягнувся жінкою і вдосвіта разом з німцями зробив так, як їхній комендант Вібе показував на долоні, – накивав п’ятами. Олекса вдовольнився тим, що пустив під лід кількох кадюків у річечку Черч. Пішов годувати раків й один із тих живоїдів, котрий разом із «дурним паном» підняв на Олексу нагайку.
Отаман «куреня смерті» повернувся до Горбулева на чудесному білому коні («прикупив» у козирного кадюка), у широкій кавказькій бурці, зодягнутій поверх черкески з нашитими на грудях газирями – гніздами для набоїв. На ньому вилискували високі кавалерійські чоботи, із сивої шапки звисав аж до пояса широкий червоний шлик, через якого большевики прозвуть отамана Кривавий Оселедець. Вивершувала цей парадний виряд довга гусарська шабля у білих піхвах, яка кінцем діставала до землі й котилася за отаманом на коліщатку.
Удома Олекса мав цікаву розмову із братом Дмитром.
– Ти зробив те, що годилося зробити мені, – сказав Дмитро. – Я все-таки прапорщик і вже понюхав пороху. Але знаєш, що мене здержало?
Олекса кліпав довгими білими віями (вони, Соколовські, всі були білобрисі) і намагався вгадати, до чого брат веде.
– Я не хотів іти проти гетьмана, – сказав Дмитро. – Хай ця влада була недолуга, але ми мали державу. Що буде далі, не знає ніхто. Хоча знов повернувся Петлюра. Він настановляє Директорію. Це, братику, наша влада. Тому я хотів тобі сказати, що ми маємо важніше завдання, ніж… – Дмитро на хвильку затнувся, але доказав. – Ніж ганятися за «дурним паном».
Це трохи вкололо Олексу, і він спитав із фуком:
– Чого ти хочеш від мене?
– Ти зробив добре діло, – примирливо сказав Дмитро. – Але в протигетьманському повстанні підняли голови й большевики. Далі вони потягнуть руку за Москвою. І це будуть наші найбільші вороги. Якщо ти готовий з ними боротися до кінця, то я з тобою. З мене шапка не впаде, коли для початку я очолю у твоєму курені кінну сотню.
– А далі? – спитав Олекса.
– А далі… – прапорщик Дмитро Соколовський подивився своєму безвусому братові в очі й сказав те, що потім повторюватиме ще не раз: – Будемо держати Україну.
Дмитро бачив далеко. Невдовзі в Радомишлі, Коростишеві, Брусилові заворушилися «єрусалимські козаки» зі своїми ревкомами й паркомами.[7] До них приєдналися деякі містечкові пролетарі, котрі теж не хотіли визнавати, як вони казали, петлюрівської СКАЧАТЬ
7
Парком – тодішня норма написання слова «партком».