Маруся. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Тут таке діло, – перевів він подих. – Дозвольте нам перед смертю заспівать інтернаціонал.

      – Замість молитви? – спитала Маруся.

      – Ми в Бога не віримо. – Хлопчина вже цокотів зубами, але намагався тримати фасон.

      – Ну, якщо ви так себе відспівуєте, то будь ласка…

      Вони щільніше зійшлися в шеренгу, якось ураз наїжачились і, тулячись плечем до плеча, затягли «Вставай, проклятьєм заклєймьонний…» Співали не в лад, але так натхненно й натужно, що на шиях випиналися жили. Це було б дуже зворушливо, якби під ту врочисту хвилину співці дивилися в небо чи в омріяну далечінь, а то ж ні – вони невідь-чому втупилися у свого командира, що так і лежав біля скирти носом у землю. Мимоволі виходило так, наче його благали, що вставай, мовляв, «проклятьєм заклєймьонний», весь світ голодний, а ти вилежуєшся тут під скиртою. Моторошним видався їхній спів, навіть не спів, а хлипке завивання, від якого в Марусі по спині пробігли мурашки.

      – Так колись моя коза на льоду кричала, – підсумував Саків Галдун.

      – А балакають вони по-нашому, – сказав жалісливий Микита Шульга. – Може, всипемо нагаїв, та й нехай ідуть собі по домах?

      – Добре, – погодилася Маруся. – Але спершу давайте запитаємо в них. – І звернулася до хлопця, що дзвенів зубами:

      – Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?

      Довготелесий ковтнув повітря. Він відчув, що всі, хто стояв із ним у шерензі, напружено чекають відповіді.

      – Контру ми розстрілюємо, – нарешті видихнув він.

      Маруся подивилася на Микиту Шульгу.

      – Чув, контра?

      Микита жалісно кивнув головою, і під ним зарипіло сідло.

      До них уже поспішав Льодзьо Ліпка з оголеною шаблею. Він волочив придушену Киргизом ногу, але шкутильгав бігцем. Льодзьо боявся спізнитися.

      Маруся відійшла за скирту й затулила долонями вуха.

      Короткі стогони чулися дужче за постріли.

      Пах-ах-ах-ах…

      З поля долинув гомін. Обернувшись ліворуч, вона побачила, що в їхній бік широкою лавою суне піхота. То були стрільці 2-го куреня, яких Станімір вів на допомогу Марусі.

      Один галичанин, порушуючи бойовий лад, вирвався далеко вперед. Маруся впізнала його. Він був із тих хлопців, яких упізнають здалеку.

      8

      Лютий бій відбувся наступного дня біля Глевахи, де червоні зайняли вигідні становища на пагорбах і вздовж залізничного насипу. Тут курсували три їхні панцерні потяги.

      Перед боєм упала важка тиша. Потім у небі, над головами стрільців, з’явилися одна по одній білі хмарини, луснули шрапнелі й тільки після того долинули удари гармат. Ворожа артилерія вкопалася перед селом за вітряками й лупила у заздалегідь пристріляне місце. Тут і там до неба здіймалися чорні стовпи землі. Коли вгорі зі свистом пролітав гарматний набій, усі пригиналися, втягнувши голови в плечі, ніби від стрільна можна було ухилитися. Вони знали, що пощадити міг лише щасливий трапунок, як це сталося з Михасем Процівим. Мирон сам бачив, як чорний СКАЧАТЬ