Маруся. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ подумала, що вже ніколи їй не чесати бабусиного волосся, а потім помітила, що на шиї у неї немає намиста з коралями й дукачами. Бабуня Надя дивилася на світ погаслими очима, але ще вловила той Лізин погляд (що немає намиста), бо раптом тихо заплакала.

      Ідучи за бабусиною труною, Ліза вже знала, що в Гурбулеві ховають дружину отамана Соколовського.

      А тепер його син Євген Соколовський, низько припадаючи на ногу та опираючись на костур (покалічили в Магадані), спроквола човгав на свій куток Лапаївку, де біля їхніх воріт стояла чорна цибата «Волга».

      Чужих було двоє. Розмовляли з тією показною чемністю, як це вміють тільки вони. Більше розпитував той, що назвався Іваном Івановичем, а другий розглядав старі фотографії на стіні.

      – Ми не маємо до вас ніяких претензій, Євгене Васильовичу. Навпаки, вважаємо, що як інвалід ви могли б перейти на кращу роботу. Наприклад, комірником…

      Колись вони теж обіцяли йому золоті гори. Тоді, як підлітком переховувався у гробниці на польському цвинтарі біля костелу. Гробниця була йому хатою, там він спав між двома холодними домовинами. Вистежили, впіймали й запропонували поїхати до Москви. Ти ж хочеш побачити Москву? Там тебе вивчать, дадуть роботу, житимеш у теплій квартирі, а не на цвинтарі, як бандит.

      – Я не бандит, – сказав він. І потім ще не раз повторював ці слова: – Я не бандит.

      Замість Москви його завезли на Північ, здали до дитячого притулку й почекали, поки стане повнолітнім, аби за всією суворістю закону посадити за колючий дріт.

      І тепер, дивлячись у відразливо чемне лице опера, Євген Соколовський спитав:

      – Чого вам треба? Я не бандит, – у його очах майнула якась чудна посмішка.

      – Ніхто не каже, що ви бандит, Євгене Васильовичу. Зі сталінщиною покінчено, тепер інші часи, діти за батьків не відповідають. Але ви отримали листа з Інюрколегії. Хтось цікавиться вами за кордоном і, видно, хоче допомогти вам матеріально. Хто б то міг бути, Євгене Васильовичу?

      – Вам про це краще знати, – сказав він. – Хіба ви того листа не читали?

      – Я – ні, – похитав головою Іван Іванович.

      – І я не читав.

      – Їздили по листа аж у Черняхів – і не читали?

      – А навіщо? – чудно всміхнувся Соколовський. – Навіщо, скажіть мені, зайвий клопіт на голову?

      – Ну, цікаво ж.

      – А ви не знаєте, що буває з цікавими?

      – Тоді покажіть мені того листа, – попросив Іван Іванович.

      – Нема його.

      – Як то нема?

      – Я його вкинув у піч. Спалив одразу, як приніс додому. Щоб не спокушатися.

      – Дивний ви чоловік, Євгене Васильовичу.

      – Спалили – то ваше право, – раптом озвався той, що розглядав фотографії на стінах. – А чи не збереглося у вас часом карточки вашої тітоньки… Олександри?

      – Ні, – сказав Євген Васильович. – СКАЧАТЬ