Острів Скарбів. Роберт Луїс Стівенсон

Чтение книги онлайн.

      Він одразу ж випустив мою руку і з неймовірною вправністю вискочив з їдальні. Я не встиг ще й поворухнутися, а вже почув, як по дорозі віддаляється стукіт його ціпка.

      Ми ще досі не оговталися. Нарешті я випустив капітанову руку, яку досі тримав, і він подивився на те, що стискав у долоні.

      – О десятій! – гукнув він. – Ще маю шість годин! Тож використаймо їх!

      Він скочив на ноги, але одразу ж похитнувся, схопився рукою за горло і, видавши якийсь дивний звук, гепнувся на підлогу долілиць.

      Я кинувся до нього, кличучи на допомогу матір. Але поспішати не було чого: капітан помер від апоплексичного удару. Дивно, тільки-но побачив, що він мертвий, я гірко заплакав, хоча зовсім не любив його і тільки зрідка жалів. Але це була друга смерть на моїх очах, і рана від втрати батька досі не загоїлася.

      Розділ IV

      Матроська скриня

      Не гаючи часу, я коротко розповів матері про все, що знав і що, мабуть, мав розповісти їй значно раніше. Ми розуміли, що потрапили в дуже скрутне й небезпечне становище. Частина капітанових грошей (звісно, якщо вони в нього були), безперечно, заради справедливості, мала б належати нам. Але капітанові товариші, такі як Чорний Пес і сліпий жебрак, навряд чи погодились би сплатити борги небіжчика зі своєї здобичі. Я не міг виконати капітанів наказ і скакати верхи до лікаря Лівсі, покинувши свою матір саму й без захисту. Утім, і подальше перебування в будинку ставало для нас нестерпним: ми здригалися від кожного звуку, від тріскоту вуглин у каміні на кухні, від цокання годинника. Нам здавалося, ніби десь поряд чутно чиїсь обережні кроки.

      Розпластане на підлозі тіло капітана і думка про те, що огидний сліпий жебрак тиняється десь поряд і щохвилини може повернутися, жахали мене так, що волосся ставало сторчма. Треба було якнайшвидше щось робити, і ми вирішили, що найкраще йти по допомогу до сусіднього сільця. Сказано – зроблено. За одну мить ми, як були, простоволосі, вискочили на вулицю й побігли крізь холодну імлу й густі сутінки.

      Того сільця від нас не було видно, але воно лежало неподалік, у сусідній бухті, і – що найбільше мене тішило – у напрямку, протилежному від того, звідки прийшов і куди повернувся сліпий жебрак. Ми бігли недовго, хоча іноді зупинялися й прислухалися. Але нічого підозрілого не чули, окрім тихого плюскоту води та каркання ворон у лісі.

      Люди вже запалювали вогні, коли ми дісталися до села, і я ніколи не забуду, як заспокоїло мене те жовте світло з вікон і дверей. Однак допомоги тут ми ні від кого не отримали, і жоден чоловік, на превеликий сором, не наважився повернутися з нами до готелю «Адмірал Бенбов».

      Даремно ми їх вмовляли: чоловіки, жінки, діти – усі, нажахані, тулилися біля власних осель. Ім’я капітана Флінта, зовсім незнайоме мені, тут було добре відоме й викликало невимовний жах. Дехто з тих, хто працював на полі, по той бік від готелю, пригадали, що бачили на дорозі якихось підозрілих людей, і прийняли їх за контрабандистів, бо ті дуже вже швидко щезли з очей. Хтось навіть бачив СКАЧАТЬ