Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Добре. Хай тебе розірве на шматки! – погодилася.

      – Та не розірве, – захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. – То я піду?

      Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.

      – Можеш поцілувати. Та тільки один раз.

      – Добре, – розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.

      Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!

      – Тепер я, – серйозно.

      Плечиком повела, підборіддя – вище, до німця підступилася і просто в губи – цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові – десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом – як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місті. Не відібрало. Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться – бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі – теж, і – плакати від несподіваного і неймовірного щастя.

      Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.

      – Годі… Тепер йди…

      – Марусько, я тебе люблю, – прошепотів відчайдушно.

      – Дивись мені! Люби! – наказала.

      У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.

      Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив’язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:

      – Сходи… До рибки… своєї…

      – А й то, – підхопили баби, передчуваючи близький кінець. – Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…

      Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.

      – Добре… Піду… – підвівся.

      Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:

      – Я швидко…

      Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.

      Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать – бліді, аж блакитні, голі руки, плечі… І намисто – аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:

      – Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?

СКАЧАТЬ