Привиди серед нас. Ксенія Циганчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ще зранку. Так, ніби щомиті хтось супроводжує його, куди б він не подався.

      – Ти когось чекаєш? – поцікавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.

      – Я? Ні, ні. Нікого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всміхнувся Войтюк. – Скажіть, ви вірите у передчуття? – несподівано запитав. Він хотів сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.

      – Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподіваним для Власти, що відразу ж повернуло неспокій.

      – Льошо, не давай своїм страхам і негативним відчуттям себе захопити. Те саме стосується і тебе, Власто. Я розумію, що за ці дні чимало сталося. Але повірте мені, старому слідчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молоді й лише недавно у поліції, проте саме в цей час усе й починається.

      Власта та Льоша звели на Женю зацікавлені погляди.

      – Через два роки, відколи я перевівся у відділ розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собі не уявляєте. Я не спав, я мучився, я боявся. Мені на кожному кроці ввижалися вбивці. Знаєте, скільки разів мені погрожували розправою за час моєї служби у поліції?

      – Ну, якщо мені вже неодноразово погрожували за ті шість років, що я тут, то можу уявити, скільки разів ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволі зиркнув у вікно: жодних підозрілих осіб. Слова Жені – мов бальзам на душу. А раптом він справді накручує себе?

      – З цим навіть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у поліції, – закивала Власта й усміхнулася. Знову сьорбнула чай, відчула, як гаряча рідина приємно стікає горлом, заспокоюючи. Ці кілька днів виявилися найгіршими в її житті.

      – Сьогодні вранці я підійшов до машини й помітив, що багажник відчинений, – зізнався Войтюк.

      – Щось викрали?

      – Ні, Жень, нічого. Я все уважно оглянув.

      – А чому ти не викликав слідчо-оперативну групу? – запитала Власта, знову сьорбнувши. Чай поволі вистигав, але задоволення від пиття не зменшувалося.

      – Гм… Я так розгубився, що навіть не подумав, – закліпав очима Войтюк. – Та й нічого ж не викрали.

      «Цікаво, чи спілкувався батько Єгора з Властою та Женею? Певно, ні – вони б розповіли. Винюхує все старий.»

      Льоша великим ковтком допив американо і повернув горня на блюдце – у тиші кав’ярні вийшло занадто гучно.

      – Усе ж варто було викликати. Хай би зняли відбитки. Це, певно, якісь наріки намагалися щось поцупити, але їх хтось злякав. Могли б запросто вирахувати, у нашій базі зберігається чимало відбитків. Справу ми б не відкрили, оскільки нічого не викрадено, та все ж могли б побалакати з ним чи з ними. Так би мовити, по-дружньому. Щоб не совалися, куди не слід.

      Льоша відмахнувся.

      – Пізно вже.

      Войтюк на мить заплющив очі, розмірковуючи над словами Кир’яха. Відтак несподівано, вперше за весь день, розслаблено посміхнувся:

      «Женя має слушність. Це все нерви. Треба ж було так себе накрутити. Войтюк, кому СКАЧАТЬ