Ім’я рози. Умберто Эко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Ім’я рози - Умберто Эко страница 38

Название: Ім’я рози

Автор: Умберто Эко

Издательство: OMIKO

Жанр: Исторические детективы

Серия: Зібрання творів (Фоліо)

isbn: 978-966-03-8152-0, 978-966-03-9651-7

isbn:

СКАЧАТЬ її готували в кухні. Я помітив ще одну рідкісну річ – він послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала мені лінзи мого вчителя: як чоловік шляхетного походження, наш господар не хотів бруднити собі руки їжею і навіть запропонував нам цей свій інструмент, щоб ми могли накласти собі в тарілки м’ясо з великого полумиска. Я відмовився, але побачив, що Вільям охоче погодився і вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцім францисканці – люди зле виховані і посполитого походження.

      Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив:

      – Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро[79]. І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! – І далі: – А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову.

      – Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся.

      – Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вільям, – адже твердять богослови, що сміх властивий людині.

      – Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse[80], – відрубав Хорхе словами Петра Півчого.

      – Проте, – прошепотів Вільям з вельми святобливим виглядом, – коли святого Лаврентія поклали на решітку, в певний момент він запропонував своїм катам перевернути його на другий бік, кажучи, що з цього боку він вже спечений, як згадує також Пруденцій у «Peristephanon»[81]. Отже, святий Лаврентій умів говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів.

      – Це доводить, що сміх – це щось близьке до смерті і розкладання тіла, – буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.

      Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і полегшували йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

      По СКАЧАТЬ



<p>79</p>

Див. Пс. 39, 1.

<p>80</p>

Хоч і міг, але не написано, що так чинив (лат.).

<p>81</p>

Про [мученицькі] вінці (гр.).