Останній шанс на кохання. Людмила Волок

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Сергій мав підозру, що ця будівельна розкіш створюється не для радості мешканців, а щоб вразити уяву гостей і відвідувачів, тобто конкурентів у житті.

      За такими філософськими роздумами, не пройшовши й трьох кілометрів, вони дісталися кабінету – такого ж солідного, як і решта приміщень особняка, які Сергій проминав, ідучи коридорами. Але кабінет усе перевершив: він був таким респектабельним, що далі нікуди. Власник будинку – не тільки не начальник вокзалу, але й навіть не англійський лорд, а, мабуть, у не надто далекому минулому – комсомольсько-партійний функціонер. Тоді що ж роблять на стінах портрети предків із дев’ятнадцятого сторіччя? Невже дідусі з бабусями Олександра Петровича?

      Сергій увійшов і зупинився, розглядаючи портрети невідомо чиїх пращурів. Дворецький вийшов і зачинив за собою двері. Сергій допитливо простежив за ним: поклониться чи ні? Чи, може, навіть пролепече щось на кшталт: «Ось, ваша милосте, доправили, дозвольте піти?» Але дворецький вийшов мовчки, чим Сергія навіть трохи розчарував.

      Господар кабінету сидів за велетенським письмовим столом і не вважав за потрібне підвестися.

      – Сідайте, юначе. – Він показав рукою на стілець біля столу.

      Сергій сів і запитально підвів очі.

      – Отже, будьмо знайомі – мене звати Олександром Петровичем.

      – Сергій, – відповів хлопець, хоча здогадувався, що тому й так прекрасно відоме його ім’я.

      – Гадаю, ви вже знаєте про предмет нашої бесіди, – допитливо дивлячись на хлопця, сказав батько невідомої дівчини, любов до якої належало зіграти Сергієві.

      – Знаю, – кивнув той.

      – Ну що ж, тоді обговоримо умови угоди.

      – Мушу вас попередити, що я ніколи не брав участі навіть в аматорських спектаклях, – повідомив Сергій. – Але я розумію, наскільки це важливо для вас.

      – Перейдімо до питання, наскільки це важливо для вас, – з наголосом на останньому слові промовив Олександр Петрович. Він підвівся з крісла й підійшов до вікна, обернувшись до Сергія спиною. Потім знову сів за стіл. Помітно нервувався, і Сергієві на мить стало шкода цього квітучого – мало того, процвітаючого! – чоловіка, ладного купити все що завгодно для своєї дитини.

      – Олександре Петровичу, у вас є… інші діти?

      Той сіпнувся, як від зубного болю.

      – Інші діти? В якому сенсі? – перепитав.

      – Крім дочки. Крім Ані.

      – Ні. У мене є тільки вона. І, як ви розумієте, ваша поява в її житті мене дещо… – Він замислився, підшукуючи доречне слово. – Дещо лякає. Це була ідея моєї тещі, Віри Миколаївни. Не скажу, що мені ця витівка дуже подобається. Хоча якщо ви зможете дати Ані бодай трохи щастя… Любові…

      Олександр Петрович узяв ручку зі столу, покрутив її в руках. Мовчав. «Чекає, що я скажу», – здогадався Сергій. І, затримавши подих, немов збирався стрибнути в річку з високого мосту, випалив:

      – П’ятдесят СКАЧАТЬ