Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ завагалася. Він розмовляв телефоном, я не розуміла слів і не могла навіть збагнути, якою мовою він говорить, але відразу вирішила, що він спілкується з дружиною. Отже, це відбувалося щовечора? Щоразу, коли я йшла до себе, щоб готуватися до ночі, він залишався сам і телефонував Елеонорі? Намагався знайти спосіб розлучитися мирно, без скандалів? Чи намагався помиритися, і після Монпельє вона мала його пробачити і знову забрати собі?

      Я вирішила постукати. Ніно замовк, прислухався, потім знову заговорив, уже тихіше. Це мене роздратувало, я знову постукала, але безрезультатно. Мені довелося постукати втретє і гучніше, перш ніж він мені відчинив. Я відразу почала сваритися, дорікнула йому, що він крутив зі мною тихцем від дружини, кричала, що зателефонувала П’єтро і той заборонив мені бачитися з дітьми, що я занапастила своє життя заради нього, а він нишком туркотів по телефону з Елеонорою. Ми сперечалися цілу ніч, нарешті помирилися. Ніно всіляко намагався мене заспокоїти: то нервово посміювався, щоб перевести все на жарт, то лаяв П’єтро за те, як він зі мною повівся, то цілував мене, а я його відштовхувала, то бурмотів, що я божевільна. Та як я не допитувалася, він так і не зізнався, що розмовляв із дружиною. Навіть поклявся сином, що ні разу не спілкувався з нею від того дня, як поїхав із Неаполя.

      – Тоді з ким ти розмовляв?

      – Із колегою, який живе тут, у нашому готелі.

      – Опівночі?

      – Опівночі.

      – Брехун!

      – Правду кажу!

      Я ще довго опиралася його любощам, не мала бажання, боялася, що він мене більше не кохає. Врешті здалася, щоб не думати, що між нами все скінчилося.

      Наступного ранку вперше за п’ять днів спільного життя я прокинулася не в гуморі. Час було повертатися, конференція завершувалася. Але мені не хотілося визнавати, що Монпельє виявилося лише тимчасовою передишкою. Я боялася повертатися, боялася, що Ніно поїде додому, боялася назавжди втратити своїх дітей. Тому, коли Оґюстен із Коломбою знову запропонували поїхати машиною до Парижа і навіть погостювати якийсь час у них, я з надією поглянула на Ніно. Я сподівалася, що і він тільки про те й думає, як подовжити наше перебування у Франції й відкласти повернення. Але Ніно натомість засмучено похитав головою: «Вибачайте, але нічого не вийде, нам треба повертатися до Італії, адже вже куплено квитки на літак і потяг». Мене це геть підкосило, я відчула розчарування й муки совісті. «Отже, я все правильно зрозуміла, – подумалося мені, – він мені набрехав, розрив із дружиною не був остаточним. Він справді розмовляв із нею щовечора, пообіцяв повернутися додому відразу після конференції і не міг затриматися бодай на кілька днів. А я?»

      Я згадала про видавництво в Нантері і своє оповідання про чоловіче бачення жінки. До того я ні з ким не говорила про себе, навіть із Ніно. Мене вважали приємною й завжди усміхненою жінкою, але сприймали як майже німу, про яку відомо, що вона спить з геніальним професором із Неаполя та прислухається до його думок і рішень. І тут я видала вдавано веселим тоном: «Це Ніно треба повертатися, а мені – ні, у мене ще є справа в Нантері. Там має вийти – а може, уже й вийшла – моя книжечка, щось середнє між есеєм та оповіданням. Оце мені подумалося: якщо вже випала така СКАЧАТЬ