Бо війна – війною…. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як ти розмахався: нині на Шевченка, колись на Франка… Хто має право переглядати постулати наших пророків?

      – Франкові ти щойно переглянув, Шевченкові ж захищаєш. А я кажу: в новому часі не всі постулати великих людей повинні ставати догмою. Нині ми мусимо знаходити спільну мову з інородцями, а не виповідати їм війну.

      – І сидіти склавши руки у той час, коли Пілсудський на нашій землі створює військовий леґіон?

      – Проти леґіону Пілсудського в нас буде свій, Грицю, і ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього леґіону. Пілсудському не віддамо України, але ж не треба переносити ненависть до шовіністів на польський народ. Не різня між нами й поляками принесе нам волю, а боротьба із завойовником, якої б масті він не був… Я боюся крикливого патріотизму, за яким неодмінно йдуть погроми жидівських яток. А чому б не знайти спільної мови з інородцями – тими, які так само, як і ми, недоїдають? Хіба серед поляків тільки Пілсудський і Сенкевич? А Прус, Тетмайєр, Ожешко, Конопніцька, Оркан?

      – Дурниці говориш, Михайле. Кине клич Пілсудський – і кожен поляк назве своїм ідеологом Сенкевича!

      – Якщо так станеться, то нам нічого іншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих!

      Пані Шубертівна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене:

      – Що ти на це скажеш, Івасю?

      – Я ще надто молодий, мені немає й вісімнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашої розмови по дорозі з Коломиї до Пилипівки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнірів приходить і відходить, а після битв настає пора довготривалої і копіткої праці. Настроєність на практичні діла – це, на мою думку, природний спосіб існування нації. Війна принесе волю або неволю нашому народові: хто виграє – нині ми не вгадаємо. Але в кожному разі треба буде працювати, бо ж ніхто не ходитиме після війни в лавровому вінку переможця чи в терновому – мученика. Я настроюю себе на працю.

      – Добре ти сказав, тільки ж спочатку буде битва.

      – Обставини самі підкажуть, де мені бути.

      – Пацифіст… – проказав Гриць.

      – А ти? – звернулася учителька до Катерини.

      – Я вчуся, – коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: – Я вчуся. І в цю хвилину – теж.

      Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з-за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила:

      – Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі…

      Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя.

      – Від’їжджаєте завтра? – спитала Катруся. – Та що це я питаю: знаю, що від’їжджаєте… Після матури, Михайле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося.

      Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, – аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: СКАЧАТЬ