Бо війна – війною…. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Учителька Шубертівна займала одну кімнату в невеличкому будинку школи, вибудуваної на кошти громади. На другій половині вчилися діти – там ми всі четверо здобули початкову освіту.

      Вона чекала нас. Як тільки ми з’явилися на подвір’ї, вийшла на поріг, одягнена у святкову чорну сукню; її біла голова із зібраним на потилиці ґуґлем волосся була схожа на достиглу кульбабку; завжди поважна, сувора, вчителька тепер насилу стримувала сльози розчулення.

      – Заходьте, діти, заходьте!..

      Стіл у кімнаті був накритий по-великодньому: «сир, масло і всякії снеді», посередині стола вивищувалась паска з качуриками, уквітчана барвінком.

      – Сідайте… – Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово «діти», і з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повірити, що ті діти вже стали зовсім дорослими.

      Я приглядався до неї, з острахом відшукуючи на її обличчі ознак немочі, та ні: Шубертівна була майже така сама, як і тоді, коли ми вчилися у неї, – вродлива, статечна, хіба що ледь зсутулені плечі зраджували її вік; і я подумав тепер про те, над чим ніколи не замислювався: чому вона не мала сім’ї? І тут же відповів на своє питання: а з ким – з неписьменним селянином чи освіченим поляком? Зате в її нещасті щастя наше: ми стали її дітьми.

      – Михасю, – мовила вчителька, подаючи йому яйце, – ти серед чоловіків і далі найстарший, то оббери шкаралущу і розділи, як завжди, на… нині вже на п’ять частин.

      Вона налила в келихи торішнього порічняку, підвелася, і всі ми встали.

      – Христос воскрес, – вимовила і вже не стрималася, схлипнула: – Куди ж ви тепер, куди?

      Ніхто з нас не озвався, ми не знали, що їй відповісти. Учителька не повторила свого запитання, розуміючи, що на нього відповіді нема. Та й хіба з цього хотіла вона починати з нами розмову? Її ж цікавило інше: наші успіхи в навчанні, оцінки, пригоди, юнацькі таємниці, але нині на кінці язика у всіх людей були одні слова, і вчителька їх вимовила після хвилини прикрої мовчанки:

      – Буде війна, хлопці?

      Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що відповісти на таке категоричне питання; Михайло відклав виделку й мовив – теж категорично:

      – Буде.

      – І що ти… – Учителька тут же поправилася, щоб не виділяти з-поміж нас свого найулюбленішого учня: – І що будете діяти?

СКАЧАТЬ