Катерина Білокур. Ю. І. Коляда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на чим світ стоїть, що та на все село «славу» пускає своїми дурощами. У ставленні односельців до захоплення К. Білокур переважав погляд її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»

      У 1923 році Білокур побачила в журналі «Радянське село» замітку про технікум художньої кераміки у Миргороді й вирішила неодмінно вступити туди. Взявши із собою два малюнки – копію чиєїсь картини та власний начерк хати, подалася вступати до технікуму. Але в технікумі ніхто на малюнки навіть не глянув, бо ж перше, що запитали – документ про закінчення семирічки, якого дівчина не мала. Розчарована, верталася Катерина додому. Наостанок вирішила перекинути свої малюнки через паркан технікуму, сподіваючись, що хтось зі студентів підніме їх, оцінить і запропонує залишитися. Але ніхто не гукнув. З тяжким серцем йшла дівчина з Миргорода.

      Та провидіння не полишає наодинці своїх обранців. У долі 24-річної Катерини, як і у житті Джотто, з’явились Ті, яким Долею було визначено Їй, самотній у цьому селянському світі з його щоденною без просвіту працею, стати духовними батьками, найближчими порадниками – Учителі.

      Саме вчительська родина Калитів допомогла відкритись таланту Катерини Білокур, утвердивши у ній віру у своє Святе Дарування.

      Розділ п’ятий. Першовідкривачі богданівського «самородка»

      І вірю – ти будеш справжнім художником!

Іван Калита

      У народі кажуть, що письменник живе у своїх книжках, скульптор – у створених ним скульптурах, художник – у своїх картинах, а вчитель – у думках і справах учнів. «…Коли я вперше приїхав з села до великого індустріального міста і зайшов… до відомого українського поета, то побачив у нього над робочим столом портрет посивілої жінки з глибокими розумними очима. Мати? Ні. Видатний поет не був на неї схожий. І я… насмілився запитати: «Хто вона, ця жінка?» Поет підвівся з крісла й тихо, але урочисто відповів: «Моя перша вчителька». Скільки минуло відтоді часу! Мабуть, років з тридцять. А й досі всі, хто буває тепер на квартирі у цього видатного посивілого, але вічно юного поета, затамувавши подих, дивляться на портрет його першої вчительки.

      І якщо не в кожного з нас є такий портрет під склом, то, я певен, кожен з нас носить дорогий образ у своєму серці. І повік носитиме, повік його згадуватиме як у найрадісніші, так і в найтяжчі хвилини свого життя. Чому? А тому, цей світлий образ завжди кликав нас і кликатиме, як і колись у дитинстві: «До світла! До праці!»… (український прозаїк В. Кучер).

      Так, у квартирі 40-річного академіка Павла Тичини завжди була на видному місці світлина першої вчительки. І відомий поет при всякій нагоді кожному прагнув розповісти про свою улюблену першу вчительку, виконуючи біблійну пораду: «НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!».

      Їй 24 роки. Її переповнює жага до СКАЧАТЬ