На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Микола нараяв після дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.

      – Отоді вся сирість у тебе ввійде, і ти вже захворієш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!

      Ледве діждався я того дощу! Ледве переждав, доки він скінчиться! Та тільки, знявши сорочку й штани, ліг у мокру траву під тином, як якийсь незнайомий дядько, що проїжджав мимо волами, угледів мене і не полінився злізти з гарби.

      – А що ото ти робиш, песький сину! Матері-батькові гостинця хочеш додому принести?

      Не встиг я зірватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом і кілька разів оперезав мене вздовж спини, а потім іще й по литках.

      Після того випадку я вже не наважувався сушити власним тілом землю. Тим більше, що земля вже підсохла, а коли ще буде той дощ!

      – Не щастить же тобі! – бідкався разом зі мною Ванько. Так і залишився я без літака. І з кожним днем історія, розказана маминою знайомою, все більше здавалася мені казкою, що її розповідають дорослі на втіху малим.

      Смоляний бичок

      Микола прибіг до нас, червоний та захеканий:

      – Вгадайте, що я бачив!

      Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.

      – Зайця!

      – Де?

      – Біля нашої хати!

      – Бре? – першим отямився я.

      – От бий мене сила божа, якщо брешу! – широко перехрестився Микола. – Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він гульк – і на город.

      Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:

      – От якби його спіймати.

      – Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне…

      – Хіба що яму викопати…

      – Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!

      – Тато не дадуть, – відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. – Вони в мене такі: як що, так і за батіг.

      – Отож…

      Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну (адже заєць – як наш стіл!) клітку: сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.

      – От якби смоляний бичок у нас був… – розпочав я невпевнено.

      – Хи, то ж казка! – презирливо обірвав мене Микола.

      – Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу – заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?

      Микола відразу повеселішав.

      – Смола є.

      – Де?

      – У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолять, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…

      Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.

СКАЧАТЬ