Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

      І ти, дорога Міловице, була собі бідна.

      А Ількові батьки – трохи багатші. Та й не трохи, Чуйки добре собі були багатенькі…

      Якраз тоді тобі, Міловице, вже й час прийшов думати про своє заміжжя.

      І рішила ти собі, Міловице: то й що, що Ілько молодший?

      І назад ви вже йшли попід поле разом, тепла пилюка хмарками бухкала з-під ніг на всі боки в траву. А Ілько ще й ніс у рушнику твоє зілля…

      Того дня сонце немилосердно смалило з неба, а з-за гори вже насувалася чорна-пречорна хмара, і вам треба було добре спішити, щоб дощ не застав серед левади. А як же спішити, коли з твоєї, Міловице, розсіченої ноги сочилася кров і червоним вужем текла аж до п’ятки?

      Пам’ятаєш, Міловице, ти йшла тоді й нишком подивлялася на широкі Ількові плечі, на надірвану для тебе сорочку.

      А тоді ви почали говорити.

      Ілько розказав тобі, Міловице, що він тепер уже письменний, бо провчився два роки в лікнепі.

      А ще розказував Ілько те, що вичитав був із газети, яку батько привіз йому аж із Києва…

      А ти тоді, Міловице, слухала й думала: і який же він, оцей Ілько, та дуже розумний!

      «А мій старший брат Тимко навчився гарно грати на гармошці!» – взяла ти та й собі похвалилася.

      «Знаю Тимка, – відказав Ілько. – Тільки якийсь він не нашенський, панський! Он і на гармошці… У нас мало хто в селі й уміє. І нащо воно йому? Хіба в музики десь подасться, в город?»

      «В город?» – подивувалася ти, Міловице.

      А Ілько розказував: «Ну, ваш Тимко якось більше на городського парубка й схожий».

      «Він у нас такий…» – загордилася гарним братом ти, Міловице.

      А Ілько візьми й почни: «І ти теж… якась така…» – подивився з висоти свого зросту на тебе, маленьку.

      «Що… негарна?…» – сполохалася.

      «Гарна, – засоромився й собі Ілько, – ще й дуже… Тільки дрібненька… така…»

      «А у вас, у Чуйків, увесь рід – велетні… – прохопилася. – А ще у нас є воли!» – перевела ти розмову на господарство, Міловице. Ти вже й не знала, про що друге говорити з парубком, і мовчати не хотіла. Тож розказувала, скільки у вас поля, худоби, що роблять батьки.

      Твої, Міловице, батьки Гаврилюки були убогі, але тягнулися за людьми щосили.

      Пам’ятаєш, Міловице, як часом ти чула: мати накидалася на батька з докорами за бідність?

      «То було не йти за мене, коли я бідний!» – кричав із відчаєм твій батько.

      «А я пішла, за дурної голови!» – докоряла йому мати.

      «То було не йти!»

      «Якби ж мені тоді та мій теперішній розум!»

      Часто ти чула такі суперечки, Міловице…

      Мати вкінці ще й любила «припекти» батькові, показувала на нього СКАЧАТЬ