Камінний хрест. Новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.

      – Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

      – Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й гулить тебе, – сказав і зареготався Михайло.

      – Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчєшу та й дам булку та й яблуко. Ая!

      – Коли ви не дасте.

      – Ходи, ходи, бігме, дам.

      Та й взяла за руку та й повела до хати.

      – Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!

      – А яблуко дасте, ма?

      – Дам, дам, богато.

      – А булку?

      – Та й булку…

      – А до церкови озмете?

      – Озму, озму…

      – То чєшіть.

      І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.

      – Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчєк, а волосє таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

      – Коли-бо кусає…

      – Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!

      – А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?

      – А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть…

      – Добре, я піду до вуйниного Івана.

      Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чєсала.

      – Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.

      – Бо миші зерно трубять та шкоду робля…

      – Нащо шкоду?

      – А би не було що молотити та й молоти.

      – А що ж вони їдє?

      – Таже зерно…

      – Як?

      – Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосє.

      – По-парубоцьки, ма?

      – Аякже, таже ти у мене парубок.

      – Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?

      Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.

      – Я хочу до вуйни.

      – Уперед з’їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.

      – Я не покажу. Хочу до вуйни.

      – То йди про мене.

      Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.

      – А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…

      Сіла в хаті шити.

      – Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.

      І СКАЧАТЬ