Камінний хрест. Новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

      Тої ночі сиділа на подвір’ї стара мама та захриплим голосом заводила:

      – Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

      Доньки, як зазулі, до неї говорили.

      Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.

      Стратився

      Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.

      Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом.

      – Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що Господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку, – десь я єму кажу, – а ти ж тут що дієш?» А він мені вповідає: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути». Кажу я єму: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчивси…»

      Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.

      – Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає… Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде.

      Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.

      – Ой стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, десь б’єш головов у стіни, тото до Бога ридаєш!

      Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.

      – Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали разом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най бих укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиниці!

      Колія бігла світами.

      – А шкода, що-с був уріс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втєти ще малому…

      Колія добігала до великого міста.

      Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а між мурами дороги, а дорогами тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось-ось впаде, і чорне пекло зробиться.

      Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.

      – Ой Миколайку, кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку, тут буде амінь!

      Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д’ одному, світила сходилися всі докупи і грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулився та й взявся молити:

      – Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на СКАЧАТЬ