Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ канікул збирається допомагати у госпіталі.

      – Тому, Тарасе Адамовичу, краще, щоб ми перенесли наші зустрічі на ранкові години.

      – Якщо я вплутаюся у ще одне розслідування?

      – Не «якщо». Коли вплутаєтесь, – без усмішки проказала дівчина, звівши очі над чашкою з ароматним чаєм.

      За кілька будинків звідти Яків Менчиць переступив поріг приземкуватого цегляного будинку, що ховався за високим дерев’яним парканом. Фотограф завмер біля собачої буди, Репойто-Дуб’яго рушив за Менчицем.

      Сіни маленькі, чисто виметені, з великою шафою, оздобленою різбленням, і лавою навпроти. Зі слів Тараса Адамовича, майстер мешкав сам, його дружина давно померла, дітей не було. Може, воно й на краще – повідомляти про смерть родичам завжди непросто. Про таку смерть – тим паче. Вони йдуть темним коридором повільно, роззираються навсібіч, хоч світла небагато й складно роздивитися обриси високих шаф і комодів, що стоять уздовж стін. Чи то замовлення, що чекають на покупців, чи то звичні меблі у цьому будинку для приладдя майстра? Менчиць здогадується лише про те, що побачить щось не надто приємне для ока у кімнаті, де знайшли тіло вбитого – за холодними тоном і кам’яним обличчям слідчого, який сказав їм на порозі своєї оселі посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самі та побачите на власні очі».

      Він, напевно, не хотів говорити, бо поруч була Міра. Коли ж Яків Менчиць відчинив двері до просторої кімнати у будинку майстра, яку заливало світло із трьох величезних вікон, завмер на порозі. Після тьмяного коридору, світла було забагато. Контраст різонув очі, змусив зупинитися. Потім молодий слідчий увійшов до кімнати, пропускаючи вперед начальника розшукової частини.

      Ця кімната, як невдовзі виявилося, була найбільшою у будинку. Біля печі ховалися двері до маленької кімнатки з ліжком загиблого, а звідти вів прохід до комірчини. Ще до однієї кімнати – теж невеликої та захаращеної, що більше була схожа на майстерню, сповнену мішанини запахів фарб і дерева – вели двері з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обійшовши його нехитрі закутки за дві години потому, Менчиць зрозуміє, що в будинку Тараса Адамовича кімнат і дверей – більше, і далеко не всі він уже бачив. Ураз упіймав себе на думці про те, що фотографа вони взяли із собою недарма.

      Тіло майстра було полишене на стільці посеред кімнати. Певно, то теж стілець його роботи – про це свідчили вигнуті, оздоблені різбленням ніжки, темний колір, поза сумнівом, цінної породи деревини. Менчиць пригадав хиткі стільці у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стільцю. Майстер був прив’язаний до стільця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тіло. Репойто-Дуб’яго підійшов до нього, поклав руку на плече і сказав:

      – Пане Менчиць, покличте фотографа. І огляньте сусідні кімнати.

      Фотограф не увійде до будинку, СКАЧАТЬ