І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      – Що в тебе – кобила захворіла?

      – Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от і не треба було б уже шукати!

      Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був під свіжим враженням своєї мандрівки до Хоролівки, бо згодом поцікавився:

      – Василю, ти не знаєш, чого городські жінки почали такі короткі спідниці шити? Матерії нема, чи розпорядження таке вийшло?

      – Мабуть, що розпорядження, – вперше посміхнувся Василь. – А що – дуже короткі?

      – Та, щоб тобі не збрехати, аж за коліна. І хоч би було що показувати, а то такі ж загодовані, як ото поросята в поганого господаря: скільки ти йому не пхай, а воно все ребрами світить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввібрати, вискоче на каблучках, та й – стриб, стриб перед очима, хоч батогом відганяй… Отож, видно, посьорбає порожнього супику та й стрибає з тієї великої радості, – зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долівку. – А скажи мені, Василю, коли вже крам у нас буде?

      – Скоро буде, Іване, – пообіцяв Ганжа. – Сам знаєш, що нам буржуї в спадщину залишили: голод та руїни. То спершу, щоб щось виробляти, – відбудувати спершу треба…

      – Та хоч би карасину завозили, та мила, та солі, – ремствував далі Іван. – Був я оце в Хоролівці, думав нову косу купити, так де там – і не підступишся! Таку ціну гилять, що аж волосся дибом стає. «Бійтеся Бога, – кажу, – хіба можна таку ціну з живого чоловіка лупити! Хто ж вас, чортів, годуватиме, як ви дядькові в руки коси не дасте? Будете ж самі злидні косити, а витрішки їсти!..» А вони ще й регочуть: «Нічаво, ми найдемо, що їсти, а ти у власті своєї спроси, коли вона ножиці свої зімкне, отоді вже й коси подешевшають». – «Щоб же вони зімкнулися, – кажу їм, – та на ваших шиях!» Плюнув та й пішов без коси від тих стрикулянтів…

      – Будуть і коси… Все буде, Іване, дай тільки час.

      – Дай-то боже і нашому теляті вовка з’їсти, – обізвався Іван. – Воно б уже й так можна було жити потроху… Війни, слава Богу, немає, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дає!.. Ти в повіті буваєш, чого ж ти їм нічого не кажеш?.. Що вони там собі думають?..

      – Думають, Іване, думають, – пригадав Ганжа розмову із Гінзбургом. – І не тільки думають – готують новий закон… – якусь мить повагався: казати чи ні. А потім вирішив: казати! Від кого ховатися. – З нового врожаю обіцяють твердий податок. Зібрав, змолотив, скільки положено здав, а що лишилося – роби що хочеш: чи на базар, чи сам поїж…

      – Твоїми вустами, Василю, та мед пити…

      – Ну, давай уже, Іване, лягати, – перебив Приходька Ганжа – Не знаю, як ти, а я сьогодні наче ціпом намахався.

      – А як підпалять?.

      – Та й біс із ним! – озвався байдуже Ганжа. – Коли ще хтось збереться палити, а я всю ніч не спатиму?

      – То, мо’, ще я постережу надворі?

      – А нащо його стерегти? Як надумається, то й без тебе підпалить.

      – Воно так, – погодився Іван та й почав роззуватися – лаштуватися до сну…

      Минула ніч, і друга, і третя. Комнезаможі СКАЧАТЬ