Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не зазнає розчарувань, не страждає, як ті, хто йде за своєю мрією. Та коли він озирнеться – адже ми всі озираємося, – він почує, як серце каже йому: «Що ж ти зробив із чудесами, якими Господь усіяв твої дні? Що ж ти зробив із талантами, які твій Навчитель доручив тобі? Закопав якомога глибше в печері, бо боявся розгубити їх? Ну, тоді ось твоє надбання: певність того, що ти змарнував життя».

      Горе тому, хто почує такі слова. Бо тоді він увірує в чудеса – а магічні миті життя вже й проминули.

      Люди оточили його, щойно він скінчив виступ. Я чекала, стурбована тим, яке враження справлю на нього по стількох роках. Я почувалась дитиною – невпевненою, ревнивою, бо не знала його нових знайомих, напруженою, бо він більше уваги приділяв іншим, а не мені.

      А потім він підійшов до мене. І почервонів, і вже не був чоловіком, який щойно проказував важливі речі; він знову став хлопчаком, що ховався зі мною у скиті Святого Сатурія[7], розповідаючи про свої мрії об’їхати цілий світ, тоді як наші батьки прохали в поліції про допомогу, гадаючи, що ми втопились у річці.

      Я поцілувала його в щоку. І могла б сказати кілька похвальних слів. Могла сказати, що втомилась від юрми довкола. Могла нагадати про щось миле з дитинства, порадіти з того, як ним захоплюються інші.

      Могла пояснити, що маю вже бігти, щоб устигнути на останній вечірній автобус до Сарагоси.

      Я могла. Ми ніколи не збагнемо значення цих слів. Тому що в кожну мить нашого життя існують речі, що могли б статися, та врешті так і не сталися. Існують магічні хвилини, що минають непоміченими, і раптом десниця долі змінює наш світ.

      Таке й сталося тоді. Замість усіх цих речей, які могла зробити, я спромоглася лише на слова, які – кілька тижнів по тому – і привели мене до цієї річки та змусили писати ці рядки.

      – Може, вип’ємо кави? – тільки й сказала я.

      А він, обернувшись до мене, уже приймав руку, яку простягала доля.

      – Мені треба про стільки речей поговорити з тобою. Завтра в мене дискусія в Більбао. Я на машині.

      – Мені треба повертатися до Сарагоси, – відповіла я, не здогадуючись, що іншого виходу вже й не залишалося.

      Та за мить – можливо, тому, що я знов перетворилась на дитину, а можливо, через те, що нам не дано написати найкращі сторінки наших життів, – я сказала:

      – Скоро свято Непорочного Зачаття, вихідні. Тож я можу поїхати з тобою до Більбао, а звідти вже до Сарагоси.

      Почуте перед тим слово «семінарист» крутилося в мене на язиці.

      – Ти хочеш про щось запитати? – сказав він, бачачи вираз мого обличчя.

      – Так, – і я спробувала ухилитися. – Перед лекцією одна жінка сказала, що ти повертаєш те, що належить їй.

      – Це не важливо.

      – Мені важливо. Я нічого не знаю про твоє життя і вражена, скільки тут людей.

      Він засміявся й повернувся до інших.

      – Чекай, – сказала СКАЧАТЬ