Отаман. Виктор Вальд

Чтение книги онлайн.

      Чолов’ягу, якого дід прозвав Кавалеристом, посадили за дрібницю. Минулого літа на хутір забрів солдат. Йшов той із Криму або й ближче, але ніс мішок солі, майже пуд[68]. Посиділи, викурили по три самокрутки, поговорили. А говорив той солдат українською, ну чисто як кум Хведько. Відсипав солдат трохи солі за вечерю і чарку. Та ще попросив сіль зберегти на кілька днів. Кудись йому потрібно було, а пуд усе-таки – тяжка ноша. Пішов і пропав. А за тиждень червоні натиснули і погнали Врангеля з херсонських степів до Криму й далі. Цього разу Кавалеристові не допомогла медична довідка про тяжкі поранення на Германському фронті. Посадили чолов’ягу на його-таки конячку, дали карабін і шашку. Ось так і став кавалеристом. Відпустили аж у травні наступного, двадцять першого року. Повернувся герой на хутір, а там його вже чекають. Узяли під білі ручки – і в Херсон. А все через дурепу-дружину. Не втерпіла – стала сіллю приторговувати, яку той солдат залишив. А коли дісталася до дна мішка, виявила якісь папірці. І продала їх мужикам на самокрутки. Гарний був папір, а ось те, що надруковано на ньому, – контрреволюція! Взяли жінку на базарі, швидко дісталися до клятого мішка і витягли пачку листівок. Як потім пояснили героєві-кавалеристу, підступний чорний барон Врангель відправляв із білогвардійського Криму агітаторів-офіцерів, нібито солдатиків. Для того, щоб вдало зав’язати розмову, таких сволот постачали сіллю. Поговорить, загітує за світову буржуазію, а коли Врангель поведе армію, щоб задушити радянську владу, кожен загітований увіллється в цю гідру контрреволюції. А до того нехай листівки із закликами буржуйськими між своїх селян поширює.

      І клявся, і божився Кавалерист, що ні сном, ні духом… Та ще орден Червоного Прапора показував, що отримав за штурм Перекопу… Але ЧК однаково мала «розібратися». Тому й кинули до камери. Горював, поки дід своїми безглуздими розповідями трішки душу не розвеселив. А то щодня трусився, що «не розберуться» і шльопнуть. І орден не допоможе.

      – Ось тобі хрест, Кот поруч на сусідній шконці чалився[69], – почав дути губи дід Калина.

      – А той Кот і є сам Котовський? – звісився з верхніх нар Морячок.

      Морячок тим паче не мав би засмучуватися у в’язниці. Хіба то злочин – у кишенях вугілля з пароплава додому носити. Правда, щодня – поки кишені не змусили вивернути. Адже на зиму скільки вугілля потрібно. І обігритись, і чогось гарячого приготувати. Раніше очеретом рятувалися. Відтепер він народним став. Самому рубати не можна, а зв’язка з червоної артілі вже коштує як буханець хліба.

      – Тоді в дев’ятсот шостому в Кишинівській слідчій в’язниці так ми його і звали. Він пишався – Кот! Начебто такий поважний! Гуляє де собі знає. Тільки йому хтось правильно доніс: «кот» по-нашому – це той, хто живе за рахунок своєї жінки, яку підкладає під клієнта. Поки вони там шури-мури – він ще й кишені перевірить. Дізнався про те Григорій Іванович і просив себе називати «отаманом Пекла», і ніяк інакше. Тільки у нас СКАЧАТЬ