Курва. Христина Лукащук

Чтение книги онлайн.

      Він усміхнувся і пішов, не озираючись. Я проводжала поглядом аж до дверей високу постать і з подивом відчувала, якими сильними, бурхливими емоціями супроводжується в мені його присутність.

      Сьогодні середа, середина робочого тижня, плідний день, а мені не хочеться нікуди йти. Ще є кілька справ перед від’їздом: зняти трохи грошей із банкомату (про всяк випадок, а раптом залишуся сама), зробити пару дзвінків, забігти в офіс і передати ескізи останнього замовлення. Нащо вони шефу, адже однаково ніхто не втілить їх у життя, у матеріал так, як я задумала?… Ну, керівник є керівник. Мушу слухатися вказівок, хоч би якими абсурдними вони були. Такі речі, правду кажучи, ніколи не викликали в мене ні невдоволення, ні злості. Я просто запам’ятовувала всі промахи шефа, бо давно вже собі постановила: якщо буду директором, то такого безглуздя уникатиму.

      Вирішила ще трохи посидіти. А раптом когось знайомого зустріну. Чи з кимось познайомлюся. Ось уже два роки, як я повідлякувала і розгубила своїх друзів.

      – Ти з нами їдеш? – телефонує шкільна подруга.

      – Куди? – мляво, бо й так знаю, що нікуди не поїду.

      – Що з тобою, ти ніколи не питала, куди і коли. Завжди мала одну відповідь – «так». У тебе все гаразд?

      – Так. Усе добре.

      – Їдемо у Свірж – святкуємо мій день народження.

      – О-о-о, – протягнула я, бо геть-чисто забула про це. – Вітаю! А з поїздкою ще не знаю, роботи багато, – не кліпнувши оком, брешу я в трубку.

      Уже два роки я це роблю мало не щодень. Брешу себто. Навчилася.

      – Як знаєш. Якщо надумаєш – телефонуй. Завжди раді тебе бачити, – поспішає закінчити розмову Ірка.

      Клацнуло у слухавці. «Вона непосидюча», – кажу сама до себе, наче виправдовую її поспішність. Та хіба ж вона мала забути про свої уродини[3] і допитуватися, чи справді в мене все гаразд, чи дійсно я не хочу з ними їхати, чи, може, таки чогось не договорюю?… Це не перша розмова, яка закінчується порожнім клацанням у слухавці. Я давно ні з ким нікуди не їжджу, давно нікуди не виходжу з дому, бо що, як раптом у Павла з’явиться трохи часу і він захоче мене побачити, а я з друзями біля замку і мені весело?…

      «Ти сама зробила свій вибір, дівчино», – почую я наступного тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.

      Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «життя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, СКАЧАТЬ