Курва. Христина Лукащук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мене саму, весь світ, не існує і не може існувати.

      – Доброго ранку, коханий… – Лише зараз розплющую очі.

      – Доброго ранку, люба… – Наче крізь сон.

      Він лежить поруч – великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдячний поцілунок у плече, що найближче до мене.

      Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебування в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, трималися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.

      – Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?

      Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.

      – Ти про що? – вдає, що не розуміє.

      – Про тебе і твою дружину.

      Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.

      – Ти мусиш?

      Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.

      – Так.

      Павло розчаровано зітхнув.

      – Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічого нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, – розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.

      – Я так більше не можу. – Це правда.

      – Я знаю.

      – І що?

      – З чим?

      – З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?

      – Не знаю.

      – А що ти знаєш?

      – Що мені з тобою добре.

      – І це все?

      – Так.

      Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими потоками течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Павло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він приречено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивиться в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.

      – Тобі краще?

      – Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схопити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної, мені хочеться кричати, тупати ногами, зачати істерику, зчинити шум…

      – Добре, що ти цього не робиш.

      – Ми можемо бути разом?

      – Ми разом.

      Мене вражає той спокій, із яким він промовляє останню фразу.

      – Я хочу вийти за тебе заміж.

      – Я знаю.

      Дивлюся просто йому в очі. Він не відводить погляду.

      – Ти ж знаєш, я не можу тобі цього запропонувати.

      – Але чому?

      – Я одружений. Ми з дружиною вирішили пожити окремо, аби прийняти рішення, чи варто зберігати шлюб. СКАЧАТЬ