Месопотамія. Сергій Жадан
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Месопотамія - Сергій Жадан страница 20
Название: Месопотамія
Автор: Сергій Жадан
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-966-14-7002-5,978-966-14-6541-0
isbn:
Потім вона довго стояла наді мною, соваючи мою голову під холодний струмінь. Я відвертався й намагався підвестись, відводив її руку, проте вона наполегливо вимивала з мене біль і чорноту цього світу, примовляючи щось життєствердне й не даючи мені підвестись. Одяг її давно намок, я розумів, що їй холодно, що їй усе це сто років не потрібно і що поводжу я себе, мов останній мудак. І від цього розуміння сльози текли моїм обличчям, перемішуючись із холодною водою, що ж я так, думав я у відчаї, що ж я так усе зіпсував? Що ж тепер робити? Я просив у неї вибачення й вимагав відпустити мене, пояснював, що зі мною все гаразд, і прибріхував, скільки ж я насправді сьогодні випив, просив налити мені ще й важко відпльовувався шампанським та кока-колою, стримано говорив щось про її волосся й небагатослівно пропонував іти зі мною в ліжко. Вона терпляче все це вислуховувала, легко давала мені запотиличники, коли я заговорював про секс до весілля, ледь чутно здригалася від холодної води, ледь стримано посміхалася на всі мої пропозиції.
Коли я вичовгував від неї, залишаючи в коридорі щедрі мокрі сліди, мені захотілося сказати щось важливе.
– Знаєш, – сказав, – я б тебе охоче поцілував. Але сама розумієш, я тут тобі все обригав, уявляю, як від мене тепер тхне.
– Іди-іди, – відповіла вона, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи.
І зранку я все пам’ятав, нічого не забув, жодного її слова, жодного її дотику. Пам’ятав, як стривожено вона на мене дивилась, як обережно тримала за руку, як дбайливо витирала всі мої соплі. Нічого не забув, хоча краще було б нічого не пам’ятати. У пам’яті зграями літали сполохані ластівки, на серце мені тиснули мішки з кригою, хотілося позбутися цього болючого тіла. Проте я знав: не можна втрачати часу. Тепер або ніколи. Я підвівся, так-сяк одягнувся, з третьої спроби почистив зуби, ошпарив руку, заварюючи чай, розлив молоко, розсипав цукор, перевернув відро зі сміттям. Ось тепер усе й станеться, сказав я собі й рішуче вийшов за двері.
Знову ніхто не відчиняв. Знову довелося стояти й прислуховуватися до голосів і звуків. Що за чорт? – думав я, – вона що, не хоче мене пускати? Рішуче загупав у чорний метал дверей, будячи голубів на даху. Зрештою задзвеніли ключі, потрапляючи в замок, двері важко відчинились. Я рвонув уперед і наштовхнувся на хлопчика. Було йому років сім. Була на ньому біла майка й футбольні шорти, коліна мав збиті, лікті подряпані, волосся чорне й густе, дивився з-під лоба, довіри не викликав. У руках тримав кулькові ручки й олівці. Критично оглянув мене з ніг до голови. Тут із кухні вибігла Даша. Знітилась, вдавано недбало поклала руки малому на плечі.
– О, – сказала, – Ромео, це ти? А це Амін, – кивнула на малого.
– Як? – здивовано перепитав я.
Малий подивився на мене з ненавистю.
– Гарні в тебе ручки, – сказав я йому миролюбиво. – Це що, справжній паркер? У мене колись такий був.
СКАЧАТЬ