Матадор. Нотатки авантюриста. Ігор Зарудко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нарешті на місце призначення.

      Елеватор ззовні виглядав моторошно. Здоровезна шістнадцятиповерхівка з невеликими таємничими, обплетеними павутинням віконцями. Останнє бентежило мене найбільше, можна сказати, лякало. Смішною була тільки охорона, яка відразу ж підскочила до мене.

      – Ти хто такой?

      – Доброго дня. Я Ігор Зарудко, компанія «…», – відрекомендувався я, показав посвідчення й зрозумів, що потрапив на найсерйознішу землю України – на суржик-ленд. Таких на теренах нашої держави багато.

      – Зараз я перепровєрю, хто ти й откуда приєхал.

      – Так-так, перевіряйте.

      Він пішов до своєї будки з написом «Охорона елеватора №…». «Йо, – подумав я, – вони що, ще й під номером!» Повернувсь охоронець хвилин за двадцять.

      – Проході.

      – Дякую, але я не знаю, куди.

      – Ну, ето ж несерйозно, ти панімаєш.

      – Я розумію, але мені ніхто не пояснив. Може, це зробите ви? Тут десь на даху має стояти контейнер… (я видав назву фірми – власника контейнера). От мені туди й треба.

      – Нє, нє, так не пойдьот. Узнавай, куди тєбє, і тогда іди, а так «нєт», я не пропускаю тебе. Понял?

      – Дядю, – кажу, – ви заважаєте мені виконувати мою роботу. Можна сказати, ви перешкоджаєте моїм безпосереднім обов’язкам, тим часом як маєте охороняти. Ви ж охоронець? А я, між іншим, іду лагодити вам зв’язок. І якщо я туди не потраплю, то хвилин за тридцять зв’язок на елеваторі зникне. Не працюватиме навіть ваша рація… А винним будете ви, а не я, – закрутив я, сам не дуже розуміючи, що мав на увазі.

      – Да, маю охраняти й охраняю.

      – От і добре, – сказав я і пішов до елеватора, до чорних вікон і сірих стін.

      Охоронця я, по ходу, задовбав, і він мене більш не чіпав. Я його теж. Куди йти, я й справді не знав, однак почимчикував до входу в елеватор. Їх, тобто входів, там виявилось аж три. Усі троє дверей були поряд. «От сука», – сказав я якраз у той момент, коли поруч проходила жінка з пишними формами, несучи повне відро зерна. Вона зиркнула на мене й пішла так швидко, що зерно з відра почало висипатись. «Якісь тут усі чокнуті, блін», – подумав я й набрав Романа.

      – Привіт, Ром!

      – О-о-о-о, Игореша, привет! Ну как ты там, добрался?

      – Та вже на місці, навіть охорону минув. Куди далі йти? Ти ж був тут колись.

      – Дальше тебе в средние двери, ну, во вторые слева, если стоять лицом к элеватору.

      «Цікава логіка, – подумав я. – По ходу, середні двері з тих трьох, що тут є, можуть бути тільки одні».

      – Ну, й куди далі? Наприклад, я зайшов. Далі куди? Бачу… бл…дь, бачу якісь бочки, верстати й ще різну фігню… Куди мені йти?

      – Иди на самый-самый верх.

      – По сходах чи тут ліфт є? Хоч яка різниця, однаково в нього не сяду. На який поверх?

      – На последний. Кажется, на шестнадцатый. Ну, поднимешься повыше, набери, я тебя скорректирую, СКАЧАТЬ