Матадор. Нотатки авантюриста. Ігор Зарудко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ні трамваю, ні попутки, я почалапав пішки. У такий час їздять тільки ті, хто вживає «хімію». А я до таких ставлюсь не дуже. Усе має бути природно. На вулиці було темно, дощ не вщухав, але й не ставав сильнішим. Це мене тішило. Я насолоджувався нічним мокрим Харковом. Він особливо гарний уночі, коли йде дощ, коли на дорозі виблискує світло від автівок, від самотніх ліхтарів, від вікон, за якими йде собі чиєсь життя.

      До вокзалу я причалапав хвилин за двадцять. Потяга ще не було, запізнювався. Я випив якусь гидотну каву впереміш із димом. Нарешті оголосили прибуття, я швидко знайшов вагон, у якому їхали донецькі друзі. Вони почали виходити. Виходили й виходили. Виходили й виходили. «Та скільки вас там є?» – подумав я. Здається, вийшов останній. Ні, ще один. Їх було десь близько двадцяти. Усі п’яні й усі горлали. Я, не знімаючи своїх зелених окулярів, заляпаних дощем, обнявся з тими, кого знав, іншим потис руку.

      Гості збилися докупи й продовжували щось горланити, але тепер уже особисто до мене. Я змусив себе посміхнутись, хоч мені було й нелегко зробити це на початку п’ятої ранку, й запропонував рушати. Ми пішли. Юрба донеччан і один харківець. Думаю, що, на стороннє око, це нагадувало якусь передвиборчу політичну акцію. Ми вийшли на привокзальну площу з її фонтанами і якоюсь незрозумілою для мене аркою. Що вона символізує, ніяк не можу збагнути. Ні з того ні з сього між кількома донеччанами почалась якась тусня.

      – Що сталось? – спитав я.

      – Хомич гітару в потязі забув.

      Хомич був єдиний, хто приїхав зі своєю дівчиною. Я вирішив йому допомогти.

      – Заспокойся, чуваче, – сказав я йому. – Зараз десь прилаштую всіх, а потім підемо по твою гітару. Ми її знайдемо. Не переживай.

      – Добре, – погодився той.

      Поки я пояснював Чупі, як знайти на Полтавському Шляху цілодобовий гендель із дешевою хавкою, Хомич зник, але ненадовго.

      – Мені сказали, що потяг уже у відстійнику, – розгублено мовив він.

      – Це де? – спитав хтось.

      – Та ні, не могли його так швидко туди відправити, – сказав я, витираючи мокрі від дощу окуляри.

      – Ну, мені так сказали…

      – Ну, якщо сказали, – мовив я й заходився знову пояснювати, де той гендель.

      Доки я «чухався», донеччани знайшли таксиста, який згодився змотатись у той відстійник. Я сів разом з усіма. Їхали ми недовго. Сума, яку назвав таксист, мене трохи того… За такі гроші можна було б купити нову гітару в дорогому музичному магазині, а на решту ще й половину його асортименту. Правда, мені вдалося трохи збити ціну. Ми вийшли з таксі. Дощ не вщухав, а, здається, припустився ще дужче. Довкола штиняло соляркою і відчутно відгонило тими містами, звідки прибували поїзди. Ми підійшли до однієї-єдиної «будки» (по-інакшому те назвати не можна), у якій горіло світло. Двері відчинились, і на нас випав ледь теплий чоловік. За столом (там іще й стіл був) сиділа жінка років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти.

      – До вас поїзд Донецьк – Харків уже прибув?

      – Ще ні. А ви хто такі?

      – Та ми речі в ньому СКАЧАТЬ