Обліковець. Марина Троян

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ переказаних дівками всяких всячин голова аж гуділа, а якби могла, то частувала б мене мігренню при самому погляді на котрусь із тих двох. Може, було б іще нічого, якби ці дрібні балачки не вібрували мені нутро. Подумати лишень, наскільки вміння відчувати приховані настрої, що супроводжують озвучені слова, може зіпсувати людині життя! Чи то пак, зіпсувати існування обліковцю.

      Якщо можна вжити цей вираз стосовно нашого брата, то я був виснажений.

      Цілодобово я висів у Міли над душею: слухав, дивився, варився в її соку й невтомно… байдикував. Я був незримою чутливою тінню, котра пропускає крізь себе навіть більше, ніж її господиня, і досі навіть не знав – навіщо.

      Я виплив із Лейлиної кімнати, де дівчата шили собі саше, проминув заклопотану Серафиму (що на моєму рівні відчуття була немов згусток спецій, від яких можна зомліти), пройшов повз Шрама (водянистого й несолоного типа, який курив у сінях) і висунувся надвір.

      Зима ніжилася й блищала де тільки можна. На кожному сантиметрі горизонтальної поверхні лежав сніг, за винятком порога й доріжки до воріт – хоч якусь частку господарчих робіт із Шрама таки витискали.

      Та більше, ніж розчищене подвір’я, мене подивувало видіння над воротами, що біліло і блищало краще, ніж сніг у сонячну днину. Не вірячи своїм очам, я попрямував туди.

      На стовпі воріт, закинувши ногу на ногу, сиділа чорноволоса дівчина в білому вбранні. Розпущене довге волосся вільно стікало по спині, надаючи навколишній білизнí ще більшої сліпучості, потилицю прикрашав маленький круглий капелюшок, що нагадував феску, а боса ступня погойдувалася в такт польоту монет, які дівчина підкидала й ловила з виразом цілковитої нудьги в темних очах.

      – Це ж треба! – бездумно вигукнув я. – Я тебе бачу!

      На якусь мить вона повернулася й глянула на мене тими знудьгованими очима.

      – Я тебе також бачу, – спокійно відповіла і відвернулася, ніби мала важливіші справи. Монети продовжували підлітати в повітрі.

      – Я хотів сказати, – спробував я реабілітуватися й видатися меншим йолопом, ніж був насправді, – що ти перша з наших, кого я побачив! Не знаю чому, але я дуже зрадів цій зустрічі. Я чомусь думав, що ми одне одного не бачимо.

      – А-а-а, – байдуже протягла вона, не полишаючи свої монети. – Декого з наших ми можемо бачити, але не всіх.

      – А ти чия? – Я таки не втримався й озвучив це питання.

      – Лейлина, – відповіла чорнявка, покрутившись на стовпчику, і в цьому русі я помітив певну нетерплячість. – Міг би й здогадатися, адже ти мене таки бачиш! – передражнила вона мене.

      – О, вибачте, Ваше Всезнайство! – ображено буркнув я й відвернувся. – Не буду більше ображати вас своєю неосвіченою присутністю!

      Я попрямував за хату в надії й собі знайти якогось стовпа, бажано – вільного від бундючних дівуль.

      – Та ну, хто ж так швидко ображається! – гукнула мені в спину чорнявка, і я сприйняв ці слова як спробу вибачення. – Іди, сідай поруч. Усе одно нам із тобою доведеться часто перетинатися.

      Я СКАЧАТЬ