Сини змієногої богині. Валентин Чемерис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Сини змієногої богині - Валентин Чемерис страница 59

СКАЧАТЬ Його ще називають державним скіпетром. (Поговірка була: під скіпетром кого – під владою кого-небудь.) Ясно, що в кургані № 5 у Стайкиному Верху поховано або ж царя, або вождя якогось племені чи впливового ватага великого загону, проводиря, старійшини племені або союзу племен. В крайньому разі, представника верховної влади і не виключено, що такого, який належав до царських скіфів, владик над усіма іншими скіфами і нескіфами Північного Причорномор’я.

      Існує жарт (чи не одеський?), герой якого хвальковито (але й не без підтексту) говорить:

      – Я не боюся конкуренції, адже знаю, що я – найкращий!

      Так ось, одні скіфи теж не бачили суперництва (серед інших скіфських племен), адже знали і втокмачували всюди силою зброї й військової могуті, що вони – найкращі! Серед усіх скіфів!

      Отож про тих, КОТРІ ВВАЖАЛИ СЕБЕ «НАЙКРАЩИМИ», АБО «СПРАВЖНІМИ СКІФАМИ».

      «Найкращими», «вільними» (це чи не головне), або власне «скіфами», вважали себе так звані царські скіфи (тільки їхні представники могли бути царями Скіфії, звідси і їхня назва – царські), владики Північного Причорномор’я, скотарі і воїни, ударна, цілеспрямовуюча, організуюча і керівна сила непереможного скіфського війська, його золота верхівка. Як, між іншим, і всієї скіфської держави, її міць і сила, і надія на майбутнє. Решта племен – навіть кочовики, скіфи-орачі і скіфи-землероби – хоч вони й були однієї крові, одного етносу й культури, – була їм підвладна, їх царські скіфи вважали своїми данниками або ще гірше – рабами. Вся Скіфія мусила безвідмовно платити царським скіфам данину: кочовики – худобою, кіньми, хлібороби – зерном – своїм повелителям і грізним господарям. Хто не корився і не платив данини, той розплачувався за те або своєю волею, або життям. Непокірних повелителі жорстоко карали, забирали їхнє майно, стада, табуни коней, жінок, дітей, поселення спалювали, а вцілілих перетворювали на рабів – для себе (тоді їх осліплювали), або й на продаж в античні міста, котрі переправляли їх у Грецію, і слід таких бідолах назавжди губився. Тож і виходило, що не коритися було собі дорожче.

      Царські скіфи були не тільки численними, а й могутніми, бо мали постійне і добре навчене військо, що допомагало їм панувати над усіма – в Причорномор’ї, в Подніпров’ї, в Криму, в степах між Танаїсом та Істром, від моря й до північних лісів.

      На випадок всезагального лиха, коли на Скіфію йшов ворог чи коли сама Скіфія на когось вирушала кривавим походом, що перетворювався на всеспопеляючий самум, на смертну віхолу, царські скіфи ставали кістяком всенародного ополчення, його рушійною і скеровуючою силою, тараном, що все пробивав і нищив на своєму шляху, а отже, гарантом успіху. Коли такі кінні орди рухались степами, земля двигтіла, хмари пилу затуляли півнеба, степ тонув в іржанні коней і криках людей, а хмари стріл, що застували сонце, несли невмолиму смерть та каліцтво, і тоді тремтіли всі – і чужі, і свої…

      Царські скіфи – то була еліта Скіфії, її, зрештою, генофонд. Це в них, царських СКАЧАТЬ