Сини змієногої богині. Валентин Чемерис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Сини змієногої богині - Валентин Чемерис страница 51

СКАЧАТЬ майбутніх. І жили з учорашніми рабами у своє задоволення і вже інакшого життя й не уявляли. Аж гульк!

      Ой леле!

      Чоловіки (колишні! Яких вони вже й позабували!) повертаються. Надумали. Через 28 років! Нічогенька собі здибанка! В гості поверталися чи назавжди? Та кому вони, ті блукачі, які чи не все життя бозна-де провешталися, а тепер – здрасті, ми ваші чоловіки!.. Ха! Були ви чоловіками. Були та загули. А в нас у кожної по купі дітлашні від інших, справжніх чоловіків. Старші синочки вже повиростали і середні теж, вже зустрічають вас із зброєю в руках – отак!

      Жодна скіф’янка не чекала повернення свого законного, бо вже мала мужа і дітей, і щастя з ними укупі…

      Скіфи, які повернулися з Передньої Азії, вже були зовсім іншими скіфами, а не тими, які колись, женучися за кіммерійцями, подалися в чужі краї. Набачились вони всього, навоювалися по зав’язку, багато що втратили – перш за все, тисячі й тисячі воїнів, але багато чого й запозичили в чужих народів і той досвід чужий зробили своїм. Тож поверталися зовсім іншими, різко відмінними від тих, які колись вирушали в далекий похід. Контактуючи – як, то вже інша річ, але були й мирні, добрі стосунки, – з прадавніми цивілізаціями Передньої Азії вони стали іншими хоча б тому, що змінилася (збагатилася) їхня культура і майновий стан. Але найсуттєвіше: вони повернулися ще більш зорганізованими (злютованими) як раніше і вже не з вождями, а зі своїми царями, яких вони шанували на східний манер як своїх владик і священних осіб.

      Але повернулися вони додому, в степи Північного Причорномор’я, чомусь незваними гостями. Їх, виявляється, ніхто не чекав і їхньому поверненню ніхто не був радий – навіть колись полишені ними жінки. Власне, про них тут уже встигли й забути. Тож поверненцям треба було своєю згуртованістю, силою зброї утверджувати своє право селитися в степах Північного Причорномор’я. А повернулися вони хоча й не бідними, не такими, якими колись звідси вирушали в похід, але й не переможцями, а втікачами з чужих країв, звідки їх витурили втришия! Із Скіфського царства, із царства Ішкуза, яке вони хоч і створили в чужих краях, але через десятиліття і втратили. Ряди їхні відчутно поріділи, багато побратимів полягло в битвах, хтось назавжди залишився в чужих краях, розчинившись серед тамтешніх людей… І хоч вони мали своїх царів, а тому гордо йменували себе не якими там-небудь, а царськими скіфами – але їм треба ще було вибороти і утвердити право тут жити і бути владиками. Себто царськими скіфами. І все ж у них була велика перевага – двадцять вісім років безперервних воєн та сутичок, двадцять вісім років, проведених на спині бойового коня зі зброєю в руках чогось таки були варті. Своєю залізною дисципліною, зорганізованістю прибулі різко відрізнялися від місцевого населення, що було роздроблене на окремі роди і часто ворогувало між собою.

      Ті, потомки скіфів, власне, сини їхніх жінок, прижитих з рабами, не визнали прибульців за своїх владик, хоч останні й називали себе царськими.

      І СКАЧАТЬ